— Мабуть, ви вже знаєте, я — редактор видавництва „Роккон-сьобо” ,— порушив мовчанку Канае.
— Що ви видаєте? — поцікавилася Мотоко. Голос її був хрипкуватий, низький.
— Та як вам сказати… Здебільшого книжки на громадсько-політичні теми і про міжнародне становище.
— Якого напрямку? Лівого? — спитала вона руба.
— Зовсім ні. З комуністами наше видавництво не має зв'язків.
— Тоді правого?
— Ну навіщо ліпити ярлики? У нас своя незалежна позиція.
— Отже, ви — опортуністи,— зневажливо скрививши губи, сказала вона.
Розгублений Канае на мить запнувся.
— У політиці я не дуже розбираюся. Скоріше я аполітична людина. Моя мрія — зайнятися літературою. Але робота є робота. Правда, „Роккон-сьобо” непогане видавництво. У своїй діяльності воно дотримується гасла: „Збережімо мир! Світова війна не повинна повторитися!” Таким чином, воно керується не просто тимчасовими політичними міркуваннями, а національними ідеалами. Одним словом, виходить із заповітних прагнень нашого народу.
— А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…— сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: — То чим же я можу бути вам корисною?
— Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея[17] взяти на себе художнє оформлення.
— Якого сенсея?
— Ну, вас.
Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.
— Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих
людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?
— Канае Сома.
— Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?
Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:
— Мотоко-сан, наш гість — це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.
— Невже? — ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.— Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?
— Звичайно, люблю. Так само, як і музику,— наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”
— Між музикою й живописом є різниця.
— Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі — це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман — синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, — це абсурд.
— Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.
Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі — вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.
— Любити люблю. Але не розумію. Можна ж і так любити.
Канае ще дужче розгубився. Могло здатися, ніби він великий знавець малярства й музики. „Та чи насправді це так? Мабуть, Мотоко в цьому сумнівається — це видно по її іронічній посмішці” ,— подумав він.
— Однак ваші картини я таки розумію,— наполягав Канае.
— Як?
— Вони мені здаються опорою, на якій тримається життя.
— А хіба про будь-які інші не можна такого сказати?
— Не про всі.
Канае проголосив подібний категоричний висновок, певно, тому, що ця суперечка зачіпала його власний погляд на мистецтво. У видавництві „Роккон-сьобо” він значився простим редактором, а в душі мріяв стати автором роману, в якому б життя й мистецтво були рівноправні. Як на нього, то твір мистецтва має не тільки віддзеркалювати дійсність, але й витягувати з її глибин щось таке, що в збільшеному, якісно іншому вигляді могло б передати її суть. А тому мистецтво повинно бути таким же серйозним, як саме життя, і водночас служити йому опорою. „Як би це точніше сказати?” — роздумував Канае.
— Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя.
— Цікаво…
Канае здалося, ніби його обірвали. Та ні, Мотоко начебто не кепкувала з нього. Сиділа, злегка нахиливши голову, довгі пасма її волосся спадали вниз по щоках. На її обличчі виступив якийсь хворобливий смуток. Канае не міг дібрати, винна в цьому розмова з ним чи натура Мотоко.
— Сома-сан, ви сказали, що пишете роман? — простодушно запитала Аяко.
— Ні, тільки збираюся.
— Який роман?
— Так просто й не скажеш. Якби я знав який, то давно б уже розпочав писати.
— Про кохання?
— Ви глузуєте.
Очі Аяко блиснули, й вона засміялася. Нараз Мотоко підвела очі й сухо сказала:
— Так от, щодо вашої пропозиції… Здається, я не зможу на неї пристати.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Телефонна слухавка була холодна. Крізь шум, схожий на гудіння бджолиного рою, пробивалися автомобільні сигнали й дитячі вигуки. „Мабуть, дзвонить з будки на вулиці”,— зміркував Канае.
— Алло! Нісімото-сан? — Канае прислухався, але нічого не почув. У його уяві виринула червона телефонна будка на розі вулиці під бакалійною крамницею, що служила йому за орієнтир, коли він повертав до будинку Нісімото.— Це я, Сома. Що сталося?