Раптом він спіймав себе на думці, що його опанувала безтурботність туриста. Але ж він їде до Хіросіми не задля розваги, а щоб перевірити на місці, що сталося з дівчатами, і, правду кажучи, спробувати врятувати їх. На нього лягла тяжка відповідальність. Він спішить до лікарні в незнайомій стороні. Замість Нісімото-сан і батька Аяко. Ні, він представляє сам себе, адже він найближча їм обом людина. А може, йому випало виступити в ролі закоханого?.. Тут його роздуми обірвалися. Хіба можливо, щоб одна людина водночас грала дві ролі? „А все-таки кохання до котрої з них тягне мене до лікарні?” — міркував Канае. Силою волі прогнав од себе ці думки і, дивна річ, зразу відчув голод. Сьогодні він проспав і на сніданок випив лише пляшку холодного молока. Тож природно, що зголоднів. „У Йокогамі куплю бенто[26],— вирішив він.— А може, піти в вагон-ресторан?” Але тут Канае згадав, що треба надіслати телеграму Нісімото. На токійському вокзалі для цього йому не вистачило часу. Треба сповістити, що сів на потяг, бо стара, мабуть, переживає. Крім того, може, і в неї виникне потреба щось повідомити. Канае підвів очі і глянув в обидва кінці проходу — провідника не було видно. Що робити? Шукати його? Чи дочекатися Йокогами?
Довго чекати не довелося: незабаром потяг стишив ходу й повільно підкотив до платформи в Йокогамі. Він ще не зупинився, а Канае вже відчинив вікно, і в вагон увігнався холодний вітер. Канае вистромив голову — попереду, за два вагони, побачив продавця бенто, а далі — провідника з пов'язкою на рукаві, зайнятого розмовою з вокзальним службовцем. Як-не-як, а передусім треба заморити черв'яка. Канае підвівся, зійшов з вагона на платформу й побіг до продавця.
— Будь ласка, дайте бенто й чаю,— звернувся він до нього, коли вже дзвінок сповіщав про відправлення.
Затримавшись на хвилинку біля торговця, Канае стрибнув на найближчі приступці. Потяг рушив, коли він уже проходив через вагони в кінець потяга. Повернувшись на своє місце, поклав бенто та баночку з чаєм на лаву і мерщій зачинив вікно. „Молодець! Швидко впорався!” — похвалив сам себе, та замість сидіти знову підвівся. Відчуваючи, ніби робить щось недоречне, він пішов з вагона у вагон у пошуках провідника. Вагонів третього класу було кілька, за ними — вагон-ресторан з його приємними запахами. Нарешті трохи далі Канае помітив справа в купе провідника, відчинив двері і сказав:
— Я б хотів послати телеграму.
Смаглявий чоловік глипнув на нього і вийняв з папки телеграфний бланк.
— Я можу передати її на наступній зупинці в Одавара. Потяг прибуває туди о тринадцятій п'ятдесят вісім.
— Спасибі. А чи можна одержати відповідь?
— Звідки?
— З Токіо.
— Можна. В Нагої. Тільки, будь-ласка, в телеграмі допишіть цифру „35”, бо з Токіо потяг відправляється о дванадцятій тридцять п'ять.
Канае хвилину вагався.
— Мені незручно вас турбувати. Можна, я тут напишу?
— Будь ласка,— провідник показав на свій столик.
Канае вийняв авторучку й записник з адресою Нісімото, хвильку подумав і почав писати: