На цих словах М. замовкла, якийсь час дивилась у вікно, потім повільно повернула голову до А.
— Мабуть, я наговорила зайвого… То як тобі подобається моя пропозиція?
— Дякую,— тихо відповіла А., і її губи дрібно затремтіли, а по щоках покотилися великі сльози і впали на подушку.
— Та чого ти плачеш? — М. насупила брови — здавалось, вона не розуміє, чого А. заплакала. Вона вийняла з кишені халата носовик і простягла А. Та міцно схопила його разом з рукою.— Негайно витри очі!
— А хіба ви такі вже веселі?
— Страх не люблю плаксивих! — сказала М. і взялася силоміць витирати сльози А. Такого дружнього жесту А. не сподівалася, тому лежала непорушно. Сльозам не було кінця.
— Годі тобі плакати! То як, переїдеш на мою квартиру?
Витираючи хусточкою очі, А. кивнула головою.
— Мені все одно нема куди податися. Я саме думала, як бути далі.
— Отже, згодна терпіти моє товариство?
— Не смійтеся з мене,— відповіла А., широко розплющивши очі. На її обличчі ще було видно сліди сліз, а в очах і на вустах, здавалось, от-от заграє усмішка. Але А. не всміхнулась. Підвівшись на ліжку, вона несміливо перепитала: — То, значить, я можу скористатися вашою доброзичливістю?
— Яка там доброзичливість! Якщо ти покладаєш на неї великі надії, то потім розчаруєшся. На квартирі доведеться самій варити їжу. Господиня дозволяє користуватися її кухнею, але я найчастіше їм у місті, бо не маю охоти до
куховарства. То, може, ти візьмешся до нього?
— З радістю. Я люблю поратися на кухні.
— Невже? Тепер ти бачиш — я недарма питала, чи ти вмієш готувати омлет.
— Ви страшна людина! — ніби замахуючись рукою на М., сказала А. й засміялася. Це вперше за цілий тиждень.
М. почула її сміх. Юний голос А., здавалось, відбивався в кімнаті луною.
— І проти човна Харона ти нічого не маєш?
— Ні.
— Решту питань вирішимо пізніше. І речі твої перевеземо. А оплата за перебування в лікарні хай тебе не турбує.
— Але ж…— На обличчі А. раптом спалахнула тривога.
— Я чула, що директор цієї лікарні — знайомий твого батька. То, може, вони між собою дійдуть згоди? Чи ти проти цього?
— Як тільки можна, я б не хотіла здаватися на батькову ласку,— тихо сказала А.— Однак…
— Гаразд. Не переживай. Я добре знаю директора лікарні. У мене лейкопенія[29], і тому я регулярно буваю тут на обстеженні. А коли мені стає гірше, як от цього разу, мене кладуть у лікарню. Директор — людина дуже великодушна, і з оплатою я не мала особливих клопотів. Отож і за тебе замовлю слово — скажу, що пізніше розрахуємося. В усякому разі, тобі нема чого хвилюватися.
А. нахилила голову. Їй раптом здалося, ніби лампочка над стелею стала яскравіша. Та й М. відчула, начебто ця убога палата ставала привабливішою, коли з обличчя А. почала поволі сходити тінь зажури.
— М.—сан, це правда, що ви малювали мене?
— Правда.
— Коли?
— Ясна річ, коли ти спала.
— Покажіть мені ці малюнки.
— Не можу, бо на них у тебе обличчя, як у мерця. Покажу іншим разом, як перемалюю.
А. невинно всміхнулась і лагідно мовила:
— Якщо захочете, я завжди вам позуватиму.
М. кивнула кілька разів головою, а в глибині її блимнуло щось схоже на біль.
НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
З тонким томиком літографій у руці Канае Сома поспішав сходами на другий поверх будинку Нісімото. Коли на ґанку господиня сповістила, що дівчата вдома, і пропустила Канае всередину, він зрадів — видно, його вважають за доброго знайомого, якщо не проводять нагору.
Піднявшись на другий поверх, він ще з коридора гукнув:
— Це я, Сома! Я вам не заважатиму?
Двері кімнати в японському стилі відчинились і звідти показалось усміхнене обличчя Аяко Аймі.
— Прошу, заходьте. А ми працюємо.