— Я ж вам говорила, що Андо повернеться живий і здоровий! — сказала Дугао, переможно глянувши на чоловіка і дітей. — Я ж знала, що крокодил не вилізе з води. О, крокодили хитрі, дуже хитрі! Вони здалеку чують небезпеку.
— Крокодил мертвий! — сказав я і показав моїм друзям закривавленого ножа. — Ось бачите, це його кров.
— Ти вбив його? — спитав Боамбо, дивлячись на мене великими очима.
— Дивись, — повторив я і подав йому ніж.
— Ти вбив його цим ножем?
— Так, цим ножем.
— Не може бути!
— Ти не віриш? Тоді ходімо. Треба витягти крокодила на берег. Він дуже великий і важкий, хай прийде побільше людей.
Ми прив'язали крокодила за довгу морду і витягли: з води. Все його черево було розпороте, і кишки тяглися по піску.
Увечері гучно забив бурум. Усі зібралися на майна запалало велике вогнище, і почалися веселощі. У великих горщиках зарилося крокодиляче м'ясо. Після того, як я вбив небезпечного хижака, тубільні зрозуміли, що він не священний, і вирішили його з'їсти. Тільки Арикі не їв. Він напився (цього разу з досади) і лежав у себе в хатині як мертвий…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Дорогоцінне намисто капітана. Шукачі перлів. Товариство «Сміт і К°».
Ми сиділи із Смітом на нарах перед моєю хатиною і говорили про Арикі. Останнім часом головний жрець ще дужче запив. Щодня вимагав він «коньяку і цигарок, коньяку і цигарок…» Одного разу Сміт відмовив йому, і тоді Арикі пригрозив, що кине його у Велику воду. Сміт одразу ж дав йому цілу пляшку.
— А навіщо ви дали коньяку тим бандитам, що хотіли підпалити мою хатину? — спитав я.
— Як було не дати? — зітхнув Сміт. — Їх привів головний жрець. Вони вдерлися в мою хатину і все б пограбували, якби я не дав їм по пляшці коньяку. Коли б я знав, що вони задумали, не дав би ні краплі, навіть коли б вони погрожували мене вбити. Але Арикі нічого не сказав. Він приховав від мене задуманий злочин, запевняю вас.
Я утримався будь-що говорити про Арикі. Я підозрював, що Сміт, щось задумав і з допомогою коньяку хоче використати головного жерця. Тому я був обережний.
Несподівано на стежці, що вела в село, з'явився капітан. Він підійшов до нас, мовчки сів на нари і запихкав своєю пінковою люлькою. Як завжди, комір його сорочки був розстебнутий, і він витирав носовою хусточкою піт, що рясно виступав на шиї. Але цього разу на шиї висіло велике намисто з черепашок, яке носять тубільці. Сміт несподівано замовк і вп'явся очима в намисто.
— В чім річ, Стерн? — спитав він. — Навіщо ви начепили ці брязкальця?
Капітан випустив густий клубок тютюнового диму, який закружляв над його головою, наче маленька синя марка, і урочисто промовив:
— Ці брязкальця коштують щонайменше сто фунтів стерлінгів, сер…
— Сто фунтів?! — вигукнув Сміт і, розсміявшись, додав: — Вшиє намисто не варте й десяти шилінгів, запевняю вас.
— Ви так гадаєте? Ну, гаразд! Погляньте ось на цю кульку. — Капітан наблизився до Сміта. — Роздивіться її гарненько і визнайте хоч раз, що правий я, а не ви.
Сміт нахилився до капітана, взяв двома пальцями жовтувату блискучу кульку, що була нанизана між черепашками, і почав розглядати її з усіх боків. Пальці його затремтіли.
— Ви праві, Стерн! Тисячу разів праві. Це перли! Справжні, першокласні перли.
— Так. справжні, — кивнув головою капітан.
– І ваше намисто не з простих черепашок, а з перлових!
— Ви вгадали.
— Хто вам його дав?
— Якийсь тубілець.
— Як його звати? — нетерпляче допитувався Сміт.
— Не знаю.
— Де живе?
– І цього не знаю.
— Як це можна! — обурився Сміт. Очі в нього засвітилися, як у людини, що втратила величезне багатство, яке вже тримала в руках. — Ви хоч би спитали його, де він узяв ці перли.
Стерн іронічно посміхнувся.
— Спитав, але він не знає англійської мови.
– І він їх дав задаром?
— Майже. Я дав йому сигару, і він був дуже задоволений.
— Таку перлину за одну сигару! — очі Сміта знову загорілися. — У того дикуна ще є перлини?
— Немає. Була тільки одна, і зараз вона моя.
— Так, так… — замислено мовив Сміт. — Схоже на те, що десь біля острова є перлові скойки. А там, де є перлові скойки, є й перли. Адже так, Стерн?
— Ви маєте рацію, сер.
— А ви розумієте, що це означає?
— Дуже добре розумію, — знову посміхнувся капітан, лукаво підморгнувши. — Але ж і ви знаєте, що перли не ростуть на деревах, чи не так?