Здригаючись від люті й обурення, я рушив до підводного човна. Охоплений безсилим гнівом і горем, навіть не подумав про те, що скажу капітанові і як виправдаю свою втечу до тубільців.
Капітан Сігеміцу не ждав мене. Він здивувався моїй несподіваній появі, але за мить його очі знову зробилися холодні, а лице байдуже й непроникне.
— Що це означає, союзнику? — запитав він, постукуючи олівцем по столу і вороже поглядаючи на мене. — Я гадав, що ваш великий вождь давно з'їв вас разом з кістками, а ви повертаєтесь живий і здоровий?
Хоч у словах його звучала іронія, але вони мені підказали, як виправдатись. О, я йому намалюю такі жахи про «лютих дикунів», що в нього волосся підніметься! Але, перш ніж я заговорив, він раптом підвівся і, вп'явшись у мене холодними очима, сердито процідив крізь зуби:
— Я вас відправив вести переговори з нашими ворогами, а ви залишились у них! Знаєте, як ми караємо дезертирів і зрадників?
— Насамперед, вислухайте мене, — заперечив я, — а потім думайте про покарання.
Він знову сів, умостившися зручніше в кріслі.
— Говоріть, я слухаю!
Я розповів йому наскільки неймовірну, настільки ж і страшну історію. Тільки-но я зійшов на берег, як «дикуни» схопили мене і повели до свого малого вождя. Побачивши мене, вождь заревів, як розлючений звір, і наказав живцем засмажити мене на вогнищі.
— Брешете! — несподівано перервав капітан.
У цей момент він хитро дивився на мене примруженими очима і, здається, посміхався, бо видно було зуби, але це була «посмішка» тигра, який підстерігає жертву.
Я розгублено замовк. Холодний піт виступив у мене на лобі. Я змахнув його й опустив очі. Мені здавалося, що брешу вдало, але капітан не повірив, і це мене збентежило.
— Коли ви зажадали зійти на берег, щоб умовити вождя здатися без бою, ви говорили мені, що він ваш побратим і перший приятель, чи не так? — запитав він.
Я кивнув головою, бо це була правда. Капітан говорив далі:
— Ви навіть казали, що ходили до нього в гості, пам'ятаєте? Тоді ви були певні, що він здасться без бою, а зараз розповідаєте, що він наказав вас засмажити живцем на вогнищі. Чи не вбачаєте ви протиріч у своїх словах? Чекаю вашої відповіді, союзнику… Я хотів би знати, коли ви мені брехали: чи тоді, коли хотіли відправитись до свого побратима, чи тепер?
— Все, що я вам говорив раніше, правда, — відповів я. — Але й те, про що розповідаю зараз, не брехня. Побачивши мене, мій побратим заревів, як дикий звір. Він був страшенно розлючений, вважаючи мене зрадником. Вождь знав, що я втік із його племені і сам пішов до вас, його ворога. Тому нема нічого дивного, що він хотів повестися зі мною так, як поводяться із зрадником.
— Ну, а що трапилося далі? — холодно спитав капітан.
— Дикуни прив'язали мене до дерева… А коли підводний човен відплив, розклали вогнище, забили в барабан і почали божевільний танець…
— Навіщо розклали вогнище? — усміхнувся капітан. — Все ж селище горіло від наших снарядів.
— Так, — підтвердив я, — селище горіло, але вони вважали, що цей вогонь запалений нечистою силою, і тому запалили свій, священний вогонь, добутий первісним способом від тертя двох сухих деревин. І почали свої дикі танці. Уявляєте моє становище — прив'язаний до дерева, я чекав, що мене ось-ось кинуть у полум'я… О, то було жахливо! Я ще й досі не можу прийти до пам'яті…
— Ви кажете, що вас прив'язали до дерева? — знову перебив капітан.
— Так, вони прив'язали мене до дерева…
— А от я читав, — сказав капітан, дивлячись на мене підозріливо, — що дикуни прив'язують свою жертву біля вогнища і танцюють навколо неї.
— Так, — підтвердив я, — і я читав щось подібне. Але ці дикуни прив'язали мене далеко від вогнища. Я ж вам казав, що вони вважають свій вогонь священним і не хотіли його опоганювати моєю близькістю…