— Ви мене смішите, — сказав капітан і справді в'їдливо розсміявся. — Невже вам не байдуже, що подумає про вас цей дикун?
— Зовсім не байдуже. Моє уявлення про честь…
— Лишайтеся при своєму уявленні, — перебив мене капітан Сігеміцу, — а дочка головного вождя залишиться моєю полонянкою. Або її батько капітулює, або…
— Або що? — насторожився я.
— Ви багато хочете знати, союзнику! — іронічно зауважив капітан.
Розмова була закінчена. Зінга лишалася його полонянкою, а я «союзником». Це було принизливо.
— Пане капітан, треба звільнити цю дівчину! — знову звернувсь я до нього.
— Треба? — перепитав він, глянувши на мене через плече.
— Так, треба! — мій голос прозвучав зухвало.
— Чому?
— Тому, що вона моя наречена!
Він повернувся до мене і, вимушено посміхнувшись, сказав:
— Союзнику, я вам не вірю. Я знаю, що дикуни не заручаються і не одружуються. Це в них робиться просто.
— Вони заручаються і одружуються так, як і ми, — заперечив я. — І захищають свою честь ретельніше, ніж деякі цивілізовані люди.
Капітан свиснув од здивування, потім сказав:
— Не говоріть дурниць, союзнику. Ця дівчина — моя полонянка, і я поведуся з нею, як мені заманеться. Насамперед сфотографую її і вставлю в альбом на згадку. У мене є альбом з фотографіями дівчат різних країн: китаянок, монголок, малайок, навіть європейок. Справжня дикунка серед них — це буде оригінально, чи не так?
— Ви цього не зробите! — крикнув я обурений.
— А хто мені перешкодить, союзнику?
— Моя честь і ваша совість!
— Ваша честь, — він кисло посміхнувся. — Давайте говорити одверто. Я визнаю лише одну честь — честь на полі бою і лише одну совість — Японії та імператора-сонця. Я прибув сюди, щоб зайняти острів і перетворити
Його на військову базу. Кожен, хто стоятиме на перешкоді, буде знищений без жалю. Зрозуміло, союзнику? Тут немає місця для романтики. Ця дівчина — дочка їхнього головного вождя, а він мій ворог.
— Але вона моя наречена, а я ваш союзник!..
— Союзник? Ну, гаразд! Тоді знайте, що ми не ділимося з своїми союзниками рибою, яка потрапляє в наші сіті. І я вам раджу підібгати хвоста, бо я церемонитись не буду.
Він натиснув кнопку на столі. Увійшов ординарець і віддав честь.
— Відведіть цього юнака на кухню, — наказав капітан.
— Що це значить?
— А ви не розумієте? Досі ви були моїм союзником, а віднині — полонений.
— Але це нечесно!
— Мовчать! — тупнув ногою капітан, і губи його скривилися від люті. — Пусти свиню за стіл! Геть звідси!
Ординарець виштовхнув мене за двері й погнав до кухні.
Все було ясно. Доки капітан розраховував заманити плем'я переговорами, я був йому потрібний, і він поводився зі мною, як із союзником. А зрозумівши, що переговори марні і я йому більше непотрібний, зробив мене своїм полоненим і відправив на кухню на «почесну» роботу, як і Стерна.
Ми з Стерном чистили й різали цибулю й картоплю, мили казани, миски, каструлі й склянки, виливали помиї, підмітали й мили підлогу, працювали з ранку до вечора. Але нас не так гнітила робота, як грубе ставлення кока Ясуди. То він нас лаяв за те, що нарізали картоплю великими шматками, то за те що малими. Після обіду, коли він відпочивав, ми мусили чергувати біля його ліжка і відганяти мух. Він знущався з нас так, як колись китайські мандарини знущалися з своїх рабів.
Стерн і раніше не любив корабельних поварів і не вважав їх за справжніх моряків, а тепер до Ясуди відчував подвійну ненависть, бо той був не лише поваром, а й нашим мучителем. Але Стерн загартував свою волю в морських бурях і, зціпивши зуби, терпів грубощі кока. Якось він сказав мені:
— Якщо всі японці такі, як ця гадина і як капітан Сігеміцу, японська нація мусить бути стерта з лиця землі.
— Нація ні при чому, Стерн, — заперечив я. — Японці — хороший народ.
— Ви ідеаліст, — дорікнув мені Стерн. — Занадто вірите в добро і в людей.
— Я вірю в народ.
— А хіба Ясуда і подібні до нього не народ?
— Ні, вони погані вівці в отарі…
— Тоді в японській отарі надто багато поганих овець, — сказав Стерн.
Він не приховував своєї ненависті до японців і, проходячи повз них, не вітався, а коли діставав стусана від офіцера чи боцмана, не удостоював негідника навіть поглядом.
Він сказав мені, що тільки раз бачив Зінгу, коли її привели на підводний човен, і нічого не знає про п долю. Він припускав, що вона замкнена в каюті капітана, але я знав, що там її не було. «Де Зінга і як їй допомогти? — питав я себе. — Хоч «би мені побачити її, поговорити з нею, заспокоїти!..»