Одного разу, переносячи із складу важкий ящик з макаронами, у вузькому коридорі, що вів до кухні, я зустрів Сміта. Він дуже схуд. Обличчя було бліде, зів'яле, заросле щетиною, щоки позападали, очі горіли, як у лихоманці, порвана сорочка лахміттям звисала з плечей, а куценькі штанці були вкриті плямами червоної і синьої фарби — мабуть, його примусили щось фарбувати.
— Що, і вас спіткала наша доля? — здивувався він. — Ви ж були союзником цих свиней?
— Переможці не потребують союзників, — відповів я.
— Погано, дуже погано! — зітхнув Сміт. — Якщо ці бандити захоплять Азію, а Гітлер — Європу, не минути лиха ні Азії, ні Європі…
– Європа не кінчається ні біля Ла-Маншу, ні під Сталінградом, — заспокоїв я його, — а Азія тягнеться не від Шанхая до Кантона, ні навіть до Тамбукту. Німці биті під Москвою і Ленінградом…
— Це правда? Хто вам сказав?
— Капітан підводного човна.
— Невже він визнав це?
— Він признався, що Москва і Ленінград в руках росіян.
— О, я день і ніч молитимуся російському богові! — вигукнув Сміт. — Через цього Сігеміцу я зненавидів усіх японців!
— Чому ви не підкупите його? — запитав я.
— А чим? Касетка з коштовностями лишилась на згарищі…
Кажуть, що нещастя зближує людей. І це вірно! Ось нас із Смітом спіткала одна доля, і ми вже не відчували взаємної неприязні. Більше того, він навіть почав молитися російському богові.
В другому кінці коридора з'явився ординарець капітана і кудись зник. Нам треба було розходитися.
— Не знаєте часом, де Зінга? — тихо запитав я,
— В арештантській каюті під цими східцями. Перші двері праворуч…
Він показав мені двері й пішов. Я відніс ящик у кухню, вислизнув, не помічений коком, і поспішив до східців. Там нікого не було. Я відчинив «вічко» арештантської камери і заглянув усередину. Так, Зінга була тут. Вона сиділа зіщулившись у кутку і мовчки дивилася на «вічко».
— Зінго! — тихо, ледь чутно прошепотів я.
Вона схопилася й підбігла до дверей.
— Андо, це ти? Врятуй мене, Андо! Врятуй мене!
— Спробую…
— Я тут помру, Андо!
— Потерпи ще трохи. Цієї ночі спробую відімкнути двері…
Над головою почулися кроки — хтось спускався залізними східцями.
— Вночі я знову прийду, — сказав я і швидко відійшов од камери.
Сміт чекав на мене в кінці коридора.
— Що вони хочуть од дівчини? — обурювався він. — Навіщо привезли її сюди? Це ж не люди — ні!
— Коли ви змінили свою думку? — запитав я. — Раніше ви вважали, що полон краще, ніж свобода, якою ви користувалися на острові.
— Не нагадуйте мені про це, сер… Я не знав японців.
З кухні долинув крикливий голос кока, і Сміт поспішив піти.
Трохи пізніше прибіг на кухню захеканий ординарець Сігеміцу і щось забубонів по-японському, злякано поглядаючи на мене. З усього я зрозумів тільки одне слово — капітано, але й цього було досить, щоб здогадатись, що капітан викликає мене. Я пішов за жвавим підтягнутим ординарцем і думав: «Навіщо я потрібен капітанові Сігеміцу? Про нові переговори з тубільцями не може бути й мови. Тоді — навіщо ж? Може, надумав звільнити Зінгу, щоб завоювати серце її батька? Але цього не може бути. Капітанові Сігеміцу був потрібен сам вождь або його голова, а не серце й прихильність».
Ординарець постукав у двері каюти. Капітан відчинив і зустрів мене, широко посміхаючись.
— Чия це касетка? — спитав він.
Тільки зараз я помітив на підлозі касетку Сміта, закопчену і обгорілу, але зовсім цілу.
— Мої солдати знайшли її на одному з попелищ у селищі. Ваша?
— Ні.
— А чия? — витріщився на мене капітан. — Може, Сміта?
— Не знаю.
Капітан послав ординарця за Смітом. За хвилину той з'явився блідий, виснажений…
— Ваша? — запитав його капітан і вказав на касетку.
Сміт здригнувся і ще дужче зблід.
— Ясно! — сказав Сігеміцу. — Дайте мені ключ!
Сміт трохи помовчав, потім різко заявив:
— Не дам!
Капітан викликав ординарця і наказав йому обшукати кишені плантатора. Трохи згодом солдат подав капітанові ключ від касетки.
— О'кей! — радісно вигукнув капітан і наказав нам вийти.
— Мародер! Пограбував мене серед білого дня! — обурювався Сміт, коли ми йшли на кухню. — Це не офіцер! Цей капітан — справжня потвора.