Летючі собаки покружляли ще трохи над вогнем і кудись полетіли.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Зустріч з двома тубільцями. У мене є кам'яна сокира й дерев'яний спис. Смак сирих раків. У садах тубільців. Нова зустріч. Тубільці самі приносять мені їжу. Перше знайомство. Лахо, вождь племені.
Рано-вранці я пішов у сад забрати свої горіхи, які заховав учора в кущах. Але горіхи зникли. Це мене страшенно збентежило. Хто їх забрав? Невже мавпа? Чи, може, тубільці випадково натрапили на схованку? Прокляття! Ні, мені таки не щастить… З учорашнього дня в мене залишився один-єдиний горіх, а мавпу на кокосовій пальмі зустріти вдруге не так легко.
Зненацька пролунали людські голоси, і я шугнув у кущі. По той бік огорожі стежкою пройшло кілька тубільців. Коли вони зникли за деревами і голоси стихли, я вийшов з городу й подався назад. Невдача страшенно збентежила мене. Я не знав навіть, що й думати. Хіба таке може бути, щоб мавпа позабирала горіхи? А якщо це зробили тубільці, то як вони їх знайшли в гущавині?
Отак міркуючи, я й не помітив, як на стежку навпроти мене вийшло двоє тубільців. Один з них тримав у руці кам'яну сокиру, другий — спис. Углядівши мене, бідолахи так перелякалися, що покидали зброю і кинулись тікати. Я підібрав спис і сокиру і пішов далі, щасливий, що нарешті маю хоч яку-небудь зброю.
Дерев'яний спис був дуже довгий, рівний і добре відшліфований, з гострим бамбуковим наконечником. Я спробував наконечник нігтем — твердий, мов залізо, видно, його обпалювали на вогні. Від вогню бамбук твердіє, і спис з таким наконечником стає надійний. Ним можна забити будь-яку тварину. Кам'яну сокиру, звичайно, важко порівнювати з стальною, проте й нею можна користуватися. Топорище було коротке, добре вистругане й міцно прив'язане ликом.
Я негайно взявся до діла: зрубав кілька молоденьких дерев, обчухрав гілля й зробив піраміду. Потім зв'язав піраміду вгорі ліаною, вкрив гіллям та високою травою, що росла поруч на галявині, з такої ж трави зробив ліжко — і курінь був готовий. На це пішло в мене кілька годин. Неподалік протікала річка, яка тут повертала круто вбік. Крислаті дерева вкривали курінь густою тінню.
Про житло я подбав дуже вчасно: вночі знявся вітер, небо облягли чорні хмари, спалахнула блискавка. Дерева зашуміли. Раз у раз було чути тріск, який луною котися по лісу: то падали повалені бурею дерева. Тропічний ліс паче прокинувся, ожив. Почалася злива, але мій курінь не пропускав ані краплини. А що б я робив у такий дощ, якби тубільці виявились трохи сміливішими? Коли б не оця сокира, довелось би мокнути на дощі.
Запівніч буря вщухла, дощ перестав. Перед світанком небо прояснилось, висипали зірки й заблимали колодним блиском. Незабаром зійшло сонце, і зорі наче розтанули. Я вийшов з куреня й подався до річки ловити рибу та раків. Довго бовтався попід камінням, але так нічого й не впіймав. В одному місці, де гілля дерев звисало до самої води, в корчаках пощастило впіймати л на раки. Я хотів їх спекти, але від вогнища лишилась тільки купка мокрого попелу: залило дощем. Довелось їсти раків сирими. Без солі біле м'ясо в цупкому панцирі здавалось огидним. Та й м'яса того — як кіт наплакав. Я пообсмоктував усі суглобики й клішні, а їсти захотілося ще дужче.
Дивна річ: весь час, з ранку до вечора, я думав про їжу. «Чого б з'їсти?» Звичайно, не менше хвилювали мене й тубільці. Вони справді полохливі, але я сам, а їх багато. Голод змушував мене лізти в їхні сади, а страх тримав на відстані. Так я боровся сам з собою днів зо два, зрештою голод узяв своє, і я вирушив шукати їжі.
Я вирішив стежити за тубільцями здалеку. Ходив уранці до городів, залазив на дерево й виглядав з-за густого віття. Незабаром помітив деяку закономірність. Городи й сади були в лісі. До садів, як правило, ходили чоловіки, та й то коли треба було нарвати фруктів або прогнати з дерев мавп і птахів. А на городах працювали жінки й діти. Їх завжди супроводило по одному-двоє чоловіків, озброєних списами й стрілами, але самі вони працювали рідко. Здебільшого сідали біля вогнища, курили й розмовляли. Тільки коли треба було закладати нові грядки, чоловіки копали землю довгими й товстими кілками.
Помітив я й те, що на роботу жінки й діти вирушали вранці, зразу після сходу сонця, а додому повертались увечері, перед заходом. Це мені було з руки. Щодня перед заходом сонця, причаївшись неподалік, я терпляче ждав, доки тубільці порозходяться додому, потім спокійно заходив у хвіртку, викопував кілька корінців батату, вибирав бульби в картуз і повертався до свого куреня. Копав я батати кам'яною сокирою, як правило, по корінцю з грядки, щоб не так помітно було.