— Нана. Добре…
Подарувавши хлопцеві дзеркальце, я наказав тубільцям однести його додому. А Гахар з Таноєм залишилися. Старик витяг з кисета своє дзеркальце і дві добре відшліфовані черепашки й почав, мов щипчиками, вискубувати собі вуса. Він виривав тільки ті волосинки, які никали над губою і заважали їсти. Таной теж витяг дзеркальце й почав зазирати в нього. Поправивши бамбуковий гребінець, що стримів у нього над лобом, він добув з кисета дна мотузочки, склав їх докупи й почав крутити біля підборіддя. Довші волосинки вкручувались у мотузочки, і Таной вискубував її з корінням. Це було своєрідне «сухе гоління».
Покінчивши з туалетом, Гахар сумно зітхнув:
— Уїн-уїн! Дуже погано! Арикі говорить, що пакегі — небезпечні люди.
— А хто такий Арикі? — поцікавився я.
Старик здивувався. Невже я не знаю, хто такий Арикі?! О! Арикі — «каліман біля» — велика людина! Арикі «рапуо»! Арикі може відгадувати думки людей. Арикі може прогнати всю рибу з затоки у Велику воду. Арикі може викликати дощ і арамру…
— О! Арикі — велика людина. Арикі — велика людина! — торочив Гахар.
Я запитав старика: хто головніший — тана Боамбо чи Арикі?
Гахар задумався і, не знаючи, що відповісти, тільки плечима знизав. З його слів я зрозумів, що Арикі — жрець племені.
— А що він ще говорить? — запитав я старого тубільця.
— Арикі каже, що білі люди з місяця виженуть рибу з затоки.
— А не говорив він, що пакегі зроблять арамру?
— Говорив. Арикі каже, що Дао нашле кадіті на кожного, хто ходить до пакегі.
— А хто такий Дао?
— Це не людина.
— А що?
Гахар пояснив, що Дао — їхній ідол. Зроблений з дерева. Стоїть в «лібаті гаолані» — в хатині вічного вогню. А ця хатина — за селищем, у лісі. В ній горить вічний вогонь. Підтримує вогонь найстаріша жінка племені. Вона постійно живе в хатині вічного вогню й ніколи не виходить звідти.
— А де живе Арикі? — запитав я.
— В селищі.
— А тана Боамбо?
— Теж у селищі.
Слова Гахара розпалювали мою цікавість, і я вдруге запитав:
— Так хто ж головніший: тана Боамбо чи Арикі?
Старик знову знизав плечима. Він або не знав, або ж не хотів говорити. Я помітив також, що коли Гахар говорить про Арикі, він понижує голос, наче боїться, щоб не почув жрець.
Минуло ще два тижні. Рана молодого Амбо майже загоїлась. Він щодня приходив до малої затоки, а після перев'язки сідав поруч зі мною і починав розпитувати, хто зробив намисто, дзеркальця й барвисті стрічки, які я дарую всім; хто зробив сумку, ліки…
— На місяці багато людей? — запитав він якось.
Я відповів, що на місяці люди не живуть, але хлопець не повірив. Я теж запитав його:
— Арикі хороша людина чи погана?
— Погана, — без вагань відповів Амбо. — Уїн-уїн. Арикі говорив, що я умру від твого кобраю.
— Але ж ти видужав…
— Видужав. Ти дав мені нанай кобрай. Вчора я зустрів Арикі й сказав йому: «Амбо видужав. Амбо не вмер. Пакегі дав Амбо нанай кобрай. Пакегі — нанай біля».
— А він що?
— Сказав, що Дао натравить на мене кадіті, що я вмру од кадіті.
– І ти віриш йому?
— Арикі бреше, — відповів Амбо. — Арикі — уїн біля.
Я подарував юнакові кишеньковий ножик, що дістався мені від капітана. Амбо дуже зрадів і негайно побіг в селище похвастатись перед товаришами подарунком від білої людини з місяця.
Ми з Амбо стали хорошими друзями. Відтоді, як остаточно загоїлась його рана, юнак змінив своє ставлення до мене. Тепер він повністю довіряв мені. Амбо дуже хотілось якось віддячити своєму рятівникові, але він не знав як. Інколи Амбо розповідав мені про Арикі. Жрець уже старий. Він — «рапуо» — головний жрець усього племені. Арикі часто лякає тубільців якимось «білим листям», за допомогою якого він нібито вгадує думки людей. Хто не підкоряється йому, того жрець лякає ідолом Дао. Ідол натравляє на непокірних кадіті. А кат діті — зміїна отрута кобри — найстрашніший бич остров'ян.
Амбо наговорив мені про Арикі такого, що я теж почав боятися цієї людини. Підступний жрець наполягав на тому, щоб нас, білих людей з місяця, знову кинули в океан, але цього разу вже міцно прив'язавши каміння до ніг. Мовляв, плем'я мусить покінчити з нами раз і назавжди, бо ми люди небезпечні, можемо відігнати рибу з затоки, висушити таро, ямс і хлібні дерева… І, що найжахливіше, ми нібито вміємо викликати арамру — землетрус. А тубільці дуже бояться арамру. Колись на острові був сильний землетрус: він зруйнував усі хатини, багато людей загинуло, а ті, що були в морі, потонули.