— Тому що Арикі знає таємницю смерті.
— Смерті? — засміявся я. — Що, він, може, вмирав уже, тому знає таємницю смерті?
— Арикі не вмирав, але він все знає. Кажуть, він уміє вгадувати думки людей.
— Вгадувати думки людей?
— Так, він сам говорив. У Арикі є таке біле листя, яке йому все розповідає.
Я здивувався: що то за біле листя? Листя рослин буває зелене, жовте, навіть червоне — тільки не біле.
— Арикі має біле листя, — повторив Амбо. — Воно йому все розповідає: коли йтиме дощ, коли буде буря, як уродять кокосові горіхи, ямс, таро, пая… Розповідає й про те, де є риба у Великій воді. Показує, коли буде арамру. Якщо хто замишляє щось погане проти Арикі, біле листя теж розкаже йому…
– І люди вірять йому?
— Вірять, — кивнув головою Амбо.
— А ти? Віриш?
Подумавши трохи, Амбо невпевненим тихим голосом відповів:
Не знаю…
Я запитав, чи хто-небудь бачив це біле листя. Амбо відповів, що Арикі показував його тані Боамбо.
— Ходімо до Боамбо, — запропонував я.
Ми пішли стежкою через ліс і незабаром були вже в селищі.
Боамбо, вмостившись у холодку на нарах, робив собі новий спис.
Тубільці надзвичайно наполегливі. Адже для того, щоб вимережити на списі черепашковою стулкою, кремінчиком або уламком обсидіана такі замислуваті узори, треба мати багато терпіння. А у декого з мисливців увесь спис був оздоблений складною мережкою.
Я запитав у Боамбо, що йому відомо про біле листя Арикі. Вождь здивувався. Хто сказав мені про існування білого листя? Амбо? Вірно, таке листя е. Воно м'яке, дуже тонке, чотирикутне й притиснуте з обох боків чимось твердим і чорним. Із слів Боамбо я зрозумів, що біле листя — це не що інше, як звичайна книга. Але ж неймовірно! Звідки на острові може взятись книга?
— А хто дав Арикі біле листя? — запитав я.
— Дао.
— Дао? Так Дао ж не людина, як він може дати жерцеві що-небудь?
— Не знаю, — знизав плечима Боамбо. — Арикі каже, що Дао дав йому біле листя.
— А ти сам бачив це листя?
— Бачив, один тільки раз. Під час великого полювання ми забили десять кро-кро. Арикі зажадав усі десять шкур для себе. Я відмовив йому. Тоді він страшенно розлютився, витяг біле листя, розгорнув його і почав щось бурмотіти. «Що ти робиш?» — запитав я. — «Молю Дао, щоб послав мор на всі кро-кро!»— відповів Арикі. Я зупинив його й сказав: «Не роби цього, краще забирай усі шкури».
Я почав пояснювати, що ніхто не може наслати мор на звірів острова: ні Дао, ні Арикі. Дао зроблений з дерева, а Арикі — шахрай. Тану Боамбо мої слова ошелешили. Озирнувшися навколо, він пошепки порадив мені:
— Не говори так про Дао. Біляр занго зненавидить тебе за це. Не говори поганого й про Арикі. Він чоловік небезпечний, остерігайся його.
— Що він мені зробить? — запитав я. — Може наказати, щоб мене кинули у Велику воду?
— Ні, не може. Але може накликати на тебе кару Дао.
— Дао я не боюся! — рішуче заявив я.
— Не говори так про Дао, — повторив Боамбо. — Дао посилає нам дощ, від нього родить земля. А земля дає нам плоди, які ми їмо. Дао — наш благодійник. А Арикі — його рапуо…
Я переконався, що релігійна омана глибоко запустила коріння в нехитрі душі цих простих людей. І як кожне зло, вона тягла за собою сто інших зол. І найбільшим з них був Арикі. Цей шахрай використовував релігійність племені в особистих цілях. Його влада трималася на сліпій вірі людей у силу Дао. А домагався Арикі своєї мети погрозами й шахрайством. Але в мене була могутня зброя, якої бракувало Арикі: знання. Я лікував людей від різних хвороб. Арикі був «рапуо», головний жрець, посланець Дао, як казали тубільці. А я був «лапао» — той, хто лікує всі хвороби. Арикі запевняв, що Дао натравляє кадіті на тих, хто не слухає його, головного жерця, і не підкоряється йому, а я рятую «покараних». Він на власні очі бачив, як я врятував Боамбо від смерті. Про це знало все плем'я. Тепер тубільці зрозуміють, що людина, яка спроможна врятувати тих, кого покарав Дао, сильніша за самого ідола. А коли так, то вона сильніша й за Арикі.
Боамбо знову почав застерігати мене тихим голосом:
— Не втручайся ти в справи Арикі, він чоловік непевний, може заподіяти тобі лихо. В голові у нього повно злих думок, він може тебе погубити. Ти врятував мені життя, і я полюбив тебе, як власного сина, через те й хочу застерегти від небезпеки, що тобі загрожує. Зараз я розповім те, чого ти ще не знаєш. Коли ви з'явилися тут, я не хотів кидати вас у Велику воду, думав залишити у своєму племені. Але Арикі не погодився. Він сказав, що ми повинні дотримувати звичаїв наших предків: кожного пакегі, який з'явиться на Тамбукту, треба кидати у Велику воду, прив'язавши камінь до ніг. Якщо пакегі не потоне, плем'я мусить всиновити його. Тоді він стане нашим братом. Якщо пакегі пощастить утекти до того, як його кинули у Велику воду, і його не спіймають сім днів і сім ночей, ми теж повинні його всиновити. Такий у нас звичай. Я не хотів його виконувати, але Арикі погрожував гнівом Дао. Сказав, що Дао нашле на нас арамру. І я дав згоду… Коли ти вдруге з'явився в затоці, Арикі знову почав наполягати на тому, щоб кинути тебе у Велику воду. Але цього разу я не погодився. Тепер уже я наполягав на виконанні звичаїв.