— По селищах багато хворих, — сказав я, попихкуючи люлькою. — І в Каліо, і в Зарумі, і в Хойді, і в Балді. У мене є нанай кобрай, думаю піти їх лікувати.
— Ні! — аж підскочив старик, змірявши мене колючим поглядом. — Підеш після свята Дао.
— Ти ж сам сказав, що до свята ще багато місяців, — заперечив я. — Скільки хворих помре до того часу! Їх треба врятувати.
Арикі прикинувся, що не чує. Спершись об стіну, він неквапливо почав набивати люльку, яка під час розмови погасла. Я простяг йому коробку з цигарками й клацнув запальничкою, але старик різко відмахнувся. Уважно вдивляючись у сухе зморшкувате обличчя жерця, я пробував розгадати його думки, але це було дуже важко, майже неможливо. На байдужому обличчі дідугана не здригнувся жоден м'яз. У цю мить жрець скидався на мумію єгипетського фараона Рамзеса II: тонкі, міцно стиснуті губи, праве око примружене, ліве вдивляється в мережку коротенької бамбукової люльки.
Нарешті, припаливши від жаринки з вогнища, він глухо промовив:
— Дао карає людей, насилає на них кадіті, а ти квапишся лікувати їх… Не допущу!
— Чому? — запитав я. — Невже я повинен був залишити Боамбо вмерти? Я вилікував і сина тани Боамбо, і старого Гахара, і багатьох інших. Я вважаю, Арикі мусить бути задоволений мною…
— Не хочу й слухати! — крикнув жрець. — Ти йдеш проти Дао!
Він підняв руку, наче хотів спинити мене. Його гнів, холодний і нестримний, щохвилини зростав, але я, щоб викликати жерця на відвертість, вирішив розпікати його до кінця.
— Я знаю, чому ти не дозволяєш, — сказав я спокійно, не підвищуючи голосу.
— Чому ж, кажи!
— Тому що боїшся!
— Кого?
— Мене!
Арикі хихикнув, але видно було, що йому зовсім не до жартів. Вогники в колючих очах ставали дедалі холоднішими, на обличчя ніби насунулась темна хмара, і воно ще дужче зморщилось, мов печене яблуко.
А я розпікав його далі:
— Люди кажуть: «Дао посилає нам смерть, а пакегі рятує від неї. Арикі приносить нам шкоду, забирає по десять шкур від кожного великого полювання, а пакегі робить добро. Хто кращий: Арикі чи пакегі?» Отак говорять люди. Тому ти й забороняєш мені лікувати їх.
Я сподівався вибуху, але помилився: Арикі встиг утамувати спій гнів і вислухав мене на диво спокійно. Отже, коли захоче, він може стримувати себе, чого, на жаль, не можна було сказати про мене.
— Ну й терпкий же ти, як кислиця, — тихо промовив старик. — А все через те, що зелений. Не послухаєш Арикі — гірко тобі буде. Дуже гірко. Так і знай… Та ще подумай і над тим, хто кого повинен боятися: ти Арикі чи Арикі тебе? Що ти таке? Пакегі! Хе-хо!
Він з презирством плюнув на підлогу.
— Не пакегі, а пакегі гена! — поправив я його. — Зрозумів? Пакегі гена!
Я навмисне підвищив голос, щоб надати словам більшої ваги. Нехай пам'ятає головний жрець! Я не просто пакегі — біла людина, а пакегі гена — біла людина з місяця!
Не надавши моїм слонам ніякого значення, Арикі залигав, чи вмію я літати, як птахи, або плавати під водою, як риба. Таке запитання мене трохи спантеличило. Хоч я й не знав, чого він домагаються, проте не міг не визнати, що не вмію ні літати, як птах, ні плавати, як риба.
— На що ж ти тоді надієшся? — запитав Арикі. — Тобі звідси нікуди подітись. Авжеж нікуди! Єдиний вихід — жити з нами, в нашому племені. Що в такому разі ти повинен робити? Добре зваж! Повинен слухати, що тобі скаже Арикі? Повинен! Бо Арикі — рапуо! Бо Арикі всі люди слухають! А що ти таке? Пакегі гена? Хе-хо! А ти вмієш стріляти з лука? А метати спис? А Арикі все вміє робити. Все! Хе-хо!
— Невже-таки все? — в'їдливо запитав я. — А чи вміє Арикі робити грім? Не вміє! А Велику воду підпалити може? Не може! Або людей рятувати від смерті? Теж не вміє! А я вмію!
Арикі враз притих і мовчки нахилив голову. Мої слова примусили його замислитися. Він добре розумів, що має справу з дуже сильним противником, який вміє робити грім і може підпалити океан. Він був певен цього і, знаючи, що його біле листя й дерев'яний ідол не можуть нічого мені заподіяти, вирішив ще раз спробувати залучити мене на свій бік.
— Не нехтуй словами старого Арикі, — почав він трохи м'якше, глибоко вдихнувши тютюновий дим. — Хотів би ти, щоб біляр занго поважало тебе ще дужче і виконувало кожне твоє бажання?
Я ствердно кивнув головою.
— А коли так, ти повинен стати даго Канеамеї, а я зроблю тебе рапуо. Тільки ти не думай, що я роблю це тому, що боюсь тебе, — не моргнувши оком, збрехав він. — Роблю тому, що люблю свою дочку. Дао не дав старому Арикі сина — будь ти мені за сина. А не хочеш — знай: ніхто тобі не винен. Зрозумів? Анге бу!