— Так, — мовив урешті Вікрена, — бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.
Він обернувся, щоб іти.
— Стривай! — видихнув Тісса. Тепер він стояв на одній нозі й тер литку ступнею другої ноги. — Я радий би тобі помогти, але що ж я можу? Коли б я вернувся з такої далекої дороги? Уранці вітер віє з півночі — тож ви попливете супроти нього. А як продасте рибу, буде вже полудень, і вітер змінить напрямок. Тоді й назад попливете проти вітру… Повір, не можу! Мушу вранці готувати на стіл і подавати сніданок. Я ж не тільки ношу крісло.
Вікрена зупинився:
— Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.
— Так… — завагався Тісса. — Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. — На доказ цього він поточився й схопився за кущ.
Вікрена невесело засміявся.
— Не бреши, брате. Ти недужий і слабий, але інакше, ніж оце мені розказав. Бувай здоровий! Хоча твою хворобу вилікувати тяжко.
Знову пішов. І Тісса знову крикнув пошепки:
— Стривай!
Над рудою головою пана Ліндсея ворухнувся барбут, замахав крильми і дзьобнув скло лампи. Лампа заколивалась іще швидше, ніж перше. Так швидко, що смуга світла перелетіла через Тіссине обличчя аж до Вікрени й назад. Тут Тікірі побачив, що Тісса блідий, а на Вікрениному чолі виступив піт.
— То підеш, Тіссо?
— Я- я… ні, — затнувся Тісса. — їй-богу, не можу. Але піде Бандала, він дужий, куди дужчий від мене. Коли ти був на війні, він часто ходив на ловитву з рибалками. Я скажу, що нездужаю й потребую догляду. І це буде щира правда, бо те, що він поїде з тобою, ввіллє спокій до мого серця, і мені стане легше. Їй-богу, ти дуже схвилював мене.
— Гаразд, — сказав Вікрена. — Хай прийде ще затемна.
Відтак Тісса повернувся на веранду, а Тікірі випростав руку, аби вхопити Вікрену за кінець саронга.
— Тьху! — сплюнув Вікрена. — Шпигуєш, малий негіднику? Ти вже теж маєш хворе серце й сумління? Ну й ну!
— Ні! — заперечив Тікірі. — Аніщо в мене не хворе. Я страшенно дужий і поїду з вами! Я такий дужий, що… що… — Затнувся, підшукуючи порівняння, природно, згадав про слонів. — Що слони мене слухатимуться, як султана! Вони слухатимуться мене, як… як…
— Як тільки забачать тебе, о слонячий магараджо! — допоміг йому Вікрена. Він засміявся, тепер уже знову весело.
Про всяк випадок помацав у Тікірі м'язи на руці й схвально хитнув головою.
Допіру того вечора Тікірі ліг спати, як згадав про свій самоцвіт. Він вислизнув надвір і вигріб камінь зі схованки. Навіть у тьмяному сяйві зір кристалики блищали, як чарівне дзеркальце, складене з багатьох друзок… або як щось, що Тікірі дуже добре знав, але ніяк не міг згадати.
Аж коли засинав, майнула думка, що саме так блищить купа щойно виловленої риби, й радісно засміявся: може, самоцвіт — це справді чарівне дзеркальце, котре віщує завтрашній вилов!
Мимоволі увібрав голову у вузькі плечі: що більший вилов, то тяжче…
Випливли, коли ще світив місяць.
Він блищав високо на небі, наче велика лампа, але на обрії вже простягнувся синюватий пруг, що віщував прихід дня, і з узбережжя, з чорних жмутів пальм долинав тихий, уривчастий крик птаства й мавп. Але крик той чимраз дужчав і, перш ніж вони навантажили човен та відчалили, злився в монолітний гук, що нагадував звук тріскачки. Місяць усе ще висів у небі, і здавалося, ніби то велетенська лампа, на яку збираються напасти геть усі зелені папуги барбути, скільки їх є на світі, й тому вони так і галасують, додаючи собі відваги.
Однак вони не напали. Навіть не злетіли. Місяць був занадто високо й занадто смутний — з нього капотіли срібні сльози; непомітні в повітрі, вони тільки-но падали на морську гладінь, сліпучо спалахували й наче ткали широкий килим… але марно — його раз у раз рвали хвилі. А довкола, обабіч того іскристого килима, мигтіли трохи блідіші вогники, зеленкуваті, немов пір'їнки барбутів. Море фосфоресціювало.
Було то невимовно гарно. Скапували фосфоресціюючі іскорки і з весел, так, ніби океан був уже не з води, а з розплавленого металу. Оглянувшись, Тікірі побачив дві світляні колії — сліди човна та балансира, обидві сповнені синюватого блиску… По праву руку Тікірі загледів узбережжя й на ньому гурт непорушних постатей. Були то рибалки, котрі й сьогодні ловили не там, де Вікрена з Дгаму. наївно гадаючи, що пан Альваро і вночі сидить на веранді та дивиться в бінокль, з допомогою якого погляд долає і віддаль і пітьму. Цього ранку колишні Вікренині друзі вернулися з ловитви набагато раніше, ніж завжди, аби лиш на власні очі побачити, до чого призводить безглузда непокора. Тому так непорушно й стояли вони: їх приголомшив подив.