— Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…
Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.
— Що ви тепер гадаєте робити? — спитав їх Вікрена. — Найрозумніше було б, якби ви залишились у мене. Кажете, що той хлопець об ніж лиш трішки дряпнувся. Тож пан Ліндсей нічого страшного вам не може зробити. Я вас боронитиму від нього.
— Ні, ні! — відчайдушно вигукнув Бандала. — Я не можу тут лишитися. Боюсь батька і за батька теж. Його виженуть.
— Ото було б лихе, — буркнув Вікрена. — Шкода, могли б вирости з вас гарні рибалки.
— Не могли б, а напевне, — озвався Тікірі трохи ображено. — Щодо цього ти, Вікрено, й крихти не сумнівайся. Тільки от що я тоді ще міг би перемогти? Я вже все переміг: колючий дріт, кобру, червону машину… — Мить подумав, чи доточити до цього всього й голубу акулу… доточив, аби Вікрену скоріше переконати.
— Звісно, — всміхнувся Вікрена. — Але мені здається, що тут ворогів іще досить. Наприклад, пан Альваро і Ліндсей.
Тікірі зморщив у глибокій задумі носа.
— Ну, — сказав рішуче. — Радше я матиму справу з дикими слонами. Тобто я хотів би приборкувати слонів, проте Бандала хоче бачити докруж себе море. Тож я піду з ним, бо, ніде правди діти, я в усьому винен… Тільки от я не знаю куди, а Бандала теж не знає. Він не хоче залишити моря й не хоче йти узбережжям.
Вікрена поглянув на Бандалу:
— Що ж ти, власне, хочеш?
— Нічого, нічого, — захлипав Бандала; гірко було йому на серці: пішов у ніч батько, і він навіть не попрощався. — Не питайте мене! Хочу… хочу втекти кудись, де б ніколи не зустрів жодного білого. Вони приносять із собою все погане, усі нещастя.
— Пха! — вигукнув Дгаму. — То довелося б тобі добитись у джунглі межи гадюки. Але й туди б прийшли білі й здерли з тебе шкіру, бо мали б тебе за гадюку.
— Га-га! — засміявся Жаба. — Га-га-га!
— Дайте йому спокій, — мовив співчутливо Тікірі. — У нього велика печаль. А крім того, він, можливо, й має рацію, коли не брати до уваги, що хоче шукати якесь море без узбережжя. Це, зрозуміло, пусте, але я піду з ним і тішитиму його, і йтимемо ми доти, доки знайдемо порожню місцину біля моря. Там замешкаємо й зробимо собі човна…
— Безглуздя, ви не можете змайструвати човна, це велике мистецтво, — сказав Дгаму, який зажив слави човнярського майстра і дуже з того пишався.
— Коли так, то що ми маємо робити?
Вікрена задумався, хвильку було тихо, а тоді знов буркітливо озвався Дгаму — був це непривітний, похмурий ведмідь, але не злий душею:
— Є в мене в Талакеле сестра, в неї кілька років тому втонув син. Тепер йому було б стільки, як оце вам. Підіть до неї, передайте їй мій поклін, вона вас гарно привітає. Її чоловік плете сіті; він теж нудиться в самотності.
— Де це Талакеле? — спитав Бандала знехотя.
— Біля моря. І досить далеко, рудий англієць тебе там не знайде, коли ти так тремтиш перед ним, — осміхнувся Дгаму.
— Нітрохи я не тремчу! Просто не хочу його бачити…
— Тихо, — нетерпляче цитьнув Вікрена… — Так ми не втрапимо нікуди. Я вас сховав од Тісси, отже, я вирішую! Подастеся до Талакеле — там матимете притулок, і туди мало хто від нас може заблукати. Це добрий шмат дороги на північ, автобус туди їде цілу годину. Хоч краще буде, якщо ви підете пішки й заощадите гроші.
— Та навіщо їм тюпати пішки, — захрипів Жаба. — До Талакеле й ще далі їздить вантажна машина, яка розвозить городину. Зрання вона завше стоїть на шосе біля кар'єру — в тамтешньому селі живе шоферова любка. Знаю це добре, бо коли ще плазував на руках, то мусив уставати вдосвіта, щоб перегнати тих оранжевих ненажер. Але тепер у мене є новісінька колисочка… — Нараз він забув про машину й знов почав хвалитися, як моцно він уранці веслував і яка була з того велика втіха.
— Я знаю ту машину, — перебив його Вікрена. — На колір вона темно-зелена і справді стоїть там усеньку ніч. Залізете ззаду під брезент і причаїтесь там. А коли сонце наполовину підіб'ється над пругом — вискочите. Тоді буде близько до Талакеле. Дам вам трохи харчів на дорогу.
— Мій швагер, чоловік моєї сестри, зветься Сенарет, — згадав Дгаму. — Плете сіті. Кожен покаже вам, де він живе.
— Га! — вигукнув Жаба. — І розкажіть йому, що я й без ніг зугарний веслувати! Хоч ми з ним не знайомі, нехай він про це зна!
— Авжеж. Авжеж, неодмінно, — пообіцяв Тікірі. Йому хотілося спати, і він боявся, що Жаба буде балабонити до самого рання.