Так, у мертвому місті ховалося й живе містечко! Хоч ні Бандала, ні Тікірі не мали досі нагоди відвідати його, хлопці часто міркували, чи це не те село, де вони стрибнули з машини й утекли до плантації-пустки. Навіть те, що шофер Куда їх не впізнав, нічого не міняло: коли він справді той, хто їх привіз, то бачив тільки одного з них, Бандалу, та й то в спину, та ще й мигцем. Ні, не міг він їх упізнати.
Але про всяк випадок, забачивши Куду, хлопці обминали його або принаймні відвертали обличчя, коли вантажили харчі й не могли Куди уникнути. Тільки десь за тиждень, за третіх Кудиних відвідин, хлопці зважилися подивитися йому в очі й спитати:
— А звідки ти їздиш, Кудо? — Жила в них маленька, але чудесна надія, що Куда оберне обличчя до заходу й мовить: «Здалеку! Аж від океану, з одного славного, красного місця, яке зветься Калуеламагатара». Та Куда тільки сказав:
— Відки! Таже з вокзалу.
— Ох-ох, — здивувався Бандала. — То тут є ще й вокзал?
Куда витріщив на них очі:
— Відки ви?
— Ми собі вбогі хлопці з джунглів! — вигукнув Тікірі, відчувши небезпеку. — О Кудо, ти навіть не знаєш, із яких дрімучих джунглів ми прийшли. Пішки, звісно. Йшли за сонцем і за сурмінням диких слонів, бо ми хотіли якогось ізловити. Тобто не піймати, а приборкати, приручити, сісти на нього і їхати, розумієш? Але слони від нас утікали, певно, боялися, хоч їх було як тих коників, а нас тільки двоє… І так ми дійшли аж сюди й випадком жодного вокзалу не бачили, тільки бачили силу-силенну зміюк, леопардів, вепрів і одного хамелеона. — Тяжко ковтнув, бо йому здавалося, що Куда витріща очі чимраз дужче. — Тобто… вепрів ми не здибали, але й вокзалу теж ні. Їй-бо.
— А я ще зроду не здибував такого брехуна! — засміявся Куда. — Того в тебе й виросла така велика голова, що ти нічого іншого не робиш, а тільки думаєш, як би ото збрехати! — Він сміявся так добродушно, що Бандала зважився на нове запитання:
— А куди ти все їздиш, Кудо? Не тільки ж на вокзал і назад?
Куда віддихавсь і взяв руки в боки:
— Авжеж ні. Їжджу по всенькому острову! Скрізь був не менше як по сто разів, у Коломбо, в Негомбо, в Галлі…
— Ах! — вигукнув Бандала. — А в Калуеламагатарі був?
— Це-бо дуже знамените місце, — додав Тікірі обережно. — Ми чули про нього навіть у наших дрімучих джунглях, бо там, у тій Калуеламагатарі, є отвір у землі, відки витягають самоцвіти.
— Пхе, таких дір у нас ге скільки! — махнув Куда рукою; Бандала закліпав очима — напівзбентежено, напівобурено; що шофер розуміє під тією дірою: чи лише копальні, а чи хоче образити їхнє рідне село?
Тікірі нічого такого й на гадку не спало.
— Еге ж! — вигукнув натхненно. — Наш острів повен самоцвітів. Але, Кудо, як ти його так добре знаєш — де найбільше слонів?
— Напевне… — замислився Куда, — напевне, в тих дрімучих джунглях, відки ви прийшли. Таж їх там, як мух! — пирснув сміхом і жваво заліз у кабіну напитися з плескатої пляшки; сміх йому, видимо, сушив горло.
Не сказав він більше хлопцям нічого цікавого, хіба лише, що їздить часто аж до Коломбо, величезного міста, де стільки людей, скільки тут дерев — ба ні, скільки тут листя на деревах! А вже шинків там, скільки тут руїн. Шинки його цікавили, очевидно, куди більше, аніж слони.
Зате кухар Ука Елара на відомості про слонів був не такий скупий.
— У тому місті, яке зветься Канді і про яке ви вже мусили чути, — з великою гідністю повідав він, готуючи на коліні згорток паану, — слонів видимо-невидимо. Там скрізь докруж праліс, і слони помагають валити дерева.
— А диких там нема? — жадібно спитав Тікірі. — Я радніше хотів би диких, аби самому їх приборкати.
Ука Елара, котрий уже всунув паан до рота, зареготав так голосно, що мало не впустив той паан:
— Ти? Ха-ха! Ти, курдуплику, хочеш приборкувати слонів? Ти — і магаут! — гиготів кухар. — Думаєш, хтось тебе візьме? Ти пігмею, ти гедзю! Ти пуголовку! Ану гайда по воду — це якраз про тебе.
— На зло буду магаут! — кричав Тікірі, біжачи дорогою до криниці. — Приїду верхи на слоні й переверну Ука Еларі кухню! Нічого не боюсь я! Ось вилізьте, дикі звірі, а то й страховиська! Я покажу вам, хто такий Тікірі!
На жаль, ніхто в лісі не показався, тільки двійко мавп гойдалися йому над головою, повисши на гілках, і час від часу насмішкувато покрикували.