Тікірі зачув, як обіч хтось каже — кухар:
— Підкріпися. Це помага в будь-якій печалі.
Тікірі закрутив головою.
— Так, я тебе розумію, — співчутливо й ласкаво мовив Ука Елара. — Ах, нещасний день!.. Йди геть, хлопче, десь-інде легше забудеш горе. Це нещасне місце.
— Куди мені йти, — глухо сказав Тікірі. — Бандали ніде немає.
— Ніде. Твоя правда… Але ти мріяв про слонів. Тож іди до Канді, і то хутко, перш ніж сагіби вернуть. Вони тебе не пустять, бо ти тямиш по-англійськи й тебе ніким замінити. Тікай, поки є час! Уже завтра ти будеш у моєму місті в Канді в мого брата, котрий має багато слонів. Будеш магаут!
Тікірі понурив голову, його змагала невідома досі кволість, начеб із Бандалиною кров'ю витекла до джунглів і його власна кров.
— Ніколи не буду я магаут…
— Чом це?
— Я малий, кволий, — прошепотів Тікірі. — Я мураха, ти сам це казав. Ніде мене не візьмуть.
— Он воно що! — засміявся кухар. — А ти й повірив? Я ж то жартома сказав, дурненький. Тепер-бо я не жартую. Диви, маю листа з Канді, Куда мені його вчора приніс. Диви, там написано, що мій брат носила до мене свого сина, аби я навчив його поводження сагібів. А його син, мій небіж, був магаут! Отже, його місце тепер вільне. Тікай до Канді! І ти не йтимеш пішки — це досить далеко. Поїдеш потягом, я дам тобі на квиток. Диви, дам тобі стільки, що стане на цілу дорогу! Так-бо я хочу зарадити тобі. Але тобі треба поспішати, потяг вирушає за годину!
Тікірі не ворухнувся.
— Я не вмію їздити потягом, — сказав. — Ніколи не їздив потягом. — Йому хотілось, аби Ука Елара пішов або принаймні замовк. Аби було тихо.
Марно.
— Що там уміти? — здивувався кухар. — Не будь дурний, це найлегше діло в світі! Просто підеш на вокзал, дорогу я тобі покажу, купиш квиток і сядеш, ото й усе. Потяг тебе ніде інде не завезе, бо йде тільки до Канді! А як хочеш, дам тобі й листа до брата. Напишу в ньому: «Це Тікірі, славний магаут!»
— Ні, — сказав Тікірі. — Я не магаут. Я не магаут. — І повторив ці слова утретє, і вчетверте, бо не пізнавав свого голосу, і цікавий був, хто ж то так близенько говорить. — Я не магаут.
Ука Елара розсердивсь і пригрозив, що напише того листа або ось зараз, або вже ніколи, що ніколи вже не дасть грошей на потяг із своїх заощаджень, бо співчуття його мине й ніколи вже…
Але Тікірі лише повторював слова «Ніколи вже… Ніколи вже…» — і думав про Бандалу.
Тут Ука Елара вхопив його за плечі, підвів і заштовхав геть. Однак заледве одпустив, Тікірі сів на землю її дивився на червону шмату. Не міг ні про що думати, тільки про Бандалу, не міг ворухнутися — такий був кволий. Нарешті кухар узяв закривавлену шматину й кинув у вогонь.
— Так! — закричав, задихаючись. — Тепер кінець! Нічого тобі не зосталося з Бандали, можеш тепер іти!
— Тільки завтра, — прошепотів Тікірі. — Сьогодні не можу. Смуток забрав мою силу.
Ука Елара звів руки до неба й хвилю так стояв, мов прикликав свого бога. Але замість імені божого він сичав інше:
— Пес! Ти пес, а не магаут! Пес!.. Щоб ти околів на могилі свого пана, собако!
Голос йому перехопило, руки опустилися, і нарешті стало тихо.
Тікірі сидів на землі знесилений до краю — мусив обпиратись об землю обома долонями.
— Що з тобою? — спитала пані Індіра.
Він підвів на неї очі й побачив, що вже сонце по полудні.
— Бандала вмер. І мені дуже сумно.
— Як це вмер? — засміялась вона. — Він же поїхав до дерева Бо.
— Може. Але він мертвий, — прошепотів Тікірі. — Я бачив його закривавлений саронг.
— Де?
— Кухар приніс його з лісу.
— Кухар? — здивувалася пані. — Ходи сюди, Ука Еларо!
Але Ука Елара не відгукнувсь, і перш ніж пані його знайшла, почувся звук мотора, наблизивсь і стих.
— Гелов! — гукнув весело пан Бредероде. — Добрий вечір, мадам. Чого ви такі стурбовані? Сподіваюся, нічого поганого не сталося?
— Ні.
— Звісно. Бачу самі сухі очі. Отже, мені, мабуть, щось здалося.
— Сухі очі… — насилу повторила пані. — Сухі очі… Отже, це ваш науковий дослід?! Якщо це на вашому сумлінні, то ви… то ви…
— Що я? — спитав пан Бредероде цікаво. — Може, жорстокий, чи не так? Бо взяв до авто одного слугу тубільця, щоб виконати його святе бажання…