Отже, він біг.
Коли нарешті загледів жовту іскру — світло лампи перед Магараджиним наметом, грім пролунав ізнов. Тоді ще раз. Але Тікірі вже стискав самоцвіт у жмені й дививсь угору, де мигтіли круглі блискавки, схожі на квіти соняшника. Ніби просто над головою.
Тікірі припав до стіни халабуди. Сухе листя стріхи виступало лише трохи, але й це було краще, ніж нічого, — так принаймні не здається, що блискавка уразить саме тебе. Перш ніж Тікірі спала думка сховатися досередини, небо погасло і грім ущух.
Відтак, саме коли Тікірі збирався вертати, перед кухнею показалася велетенська тінь Ука Елари. Кухар вийшов і розглядався, ніби тільки тепер шукав, що ж це перебило йому сон.
Тікірі мало не зойкнув: щоб добутися на зелену дорогу, він мусив пройти побіля кухні! Тож не лишається нічого іншого, як перечекати, доки ворог надихається нічним повітрям або…
Більше не роздумував. Обернувся спиною до Ука Елари, обличчям до темних чагарів. Мить шукав очима ту стежку, якою вони з Бандалою пішли, коли кухар погрожував їм ножем. Тихенько вибіг. Земля під його ногами була м'яка й тепла, як тіло звіряти. Він не сумнівався, що це та сама стежка, якою вони ішли… або впевняв себе, що це вона. Клусав, увібравши голову в плечі…
За якийсь час, що його Тікірі не міг ані визначити, ані виміряти, він опинився на березі водойми. Місяць знову світив, вода блищала, проте халабуди, в якій спав Бандала, не було й сліду.
Сталося саме те, чого Тікірі у глибині душі боявся найдужче: він сплутав стежку. Була то не зелена дорога, а якась інша, до іншої водойми й галяви.
Тупо сів. Що діяти: вернутись або рушити далі, сподіваючись, що, може, втрапить випадком на зелену дорогу, як це було з ним уже стільки разів?.. Не знав. Усі думки раптом полишили його, крім однієї, жахливої: вже ніколи нічого не знатиме він, бо має замість голови камінь. Витер з лоба струмочки поту. Хоч промчала громовиця, але жодної краплини не впало і ніч була душна, як піч. Голова в Тікірі була тяжка, мов камінь, і хилилася на груди…
Насилу звів голову. Крони дерев за водоймою розгойдалися, ніби на них налетів вихор, почувся верескливий крик мавп, його урвав болісний зойк, похлинувсь, замовк… натомість хтось плямкав, сопів, гарчав, хрумтів…
Двома стрибками Тікірі метнувся на стежку, якою прийшов сюди, й стрімголов побіг. Джунглі зненацька проясніли — ніби чудо. На небі спалахнуло рожевувате сяйво. У таборі вже можна було розгледіти навіть ямку, з якої хлопець викопав самоцвіт. Ука Елари ніде не видно. Тікірі назгинці пробіг між наметами. На зеленій дорозі випроставсь і помалу пішов. Дуже помалу. Була від того велика насолода — мати змогу знов іти помалу й дивитись перед собою. Закрути, закрути. Знов і знов…
Отруйні плоди года-кудуру скидалися на рій маленьких сонць. Тікірі розглянувся. Над джунглями сходило величезне сонце. Хлопець завернув. Галузки хрумтіли під ногами достоту так, як перед хвилею мавпині кістки в зубах хижака. В одному куті галяви побачив водойму, поверхня якої рябіла від голівок черепах, у другому — бамбукову халабуду.
— Бандало! Відповіли тільки мавпи.
— Бандало! Тихо.
І Тікірі замовк. Стояв у дверях халабуди й перелякано дивився на долівку, на якій валялися лиш три порожні бляшанки й трохи сухої соломи.
Бандала зник.
Коли пані Індіра вийшла того ранку з намету, її хтось покликав з кущів. Вона обернулася:
— Що таке, Тікірі?
— Ах, рані, верніте мені Бандалу!
Вона засміялася:
— Чи я його в тебе забрала? Він, мабуть, у вашій хатині.
Тікірі закрутив головою.
— Давно вже нема його там…
— Як то?
Тікірі мовчав, лиш звів благально очі на неї в надії, що станеться, як учора — пані засміється й мовить: «Не будь дурненький, Бандала живий і вернеться!» — і це буде правда.
— Як то? — повторила пані Індіра.
— Ми втекли, — прошепотів Тікірі. Опустив очі. Нараз усвідомив, що вчорашнє не повториться, що пані не зарадить. Що остання надія, за яку він ухопився там, у порожній халабуді, коли довго марно кликав друга і нишпорив у кущах, що й ця остання надія марна. Пані знала ще менше, ніж він.
— Чого ви утекли?
Нараз Тікірі пошкодував, що взагалі вернувся. Не хотілось йому розказувати про кухаря та про його ніж, було це все таке далеке й даремне, не мало ніякого значення. Однак довелося розповісти в кількох словах.