Збудило хлопця сонце. Воно підбилось уже дуже високо.
Тікірі підвівся. Перша думка — про їжу… однак біля чарівної корзини тепер стояли двоє: однорукий чоловік та стара, — волосся й шкіра в неї були однаково сиві, — й заповзято порпались у корзині. Чи найшли що — бо-зна. Тікірі не чекав. Побіг до іншої корзини, що притулилася на розі вулиці до миршавої пальми. Ця корзина зовні була як дві краплі води подібна до своєї шедрої сестри, але, на жаль, — порожнісінька, тільки купка зібганого паперу лежала в ній. Справді, здається, що в цілій гавані, а може, й у цілому Коломбо, є тільки одна чарівна корзина.
Однорукий чоловік із сивою старою вже зникли. Однак Тікірі зміркував, що буде ліпше, коли дасть корзині кілька хвилин відпочити, бо ж навіть курка не несе одне яйце за одним. Хвилю хлопець стійко тамував голод, навіть одвернувся, щоб не заважати корзині в її чарівній праці… Та коли підбіг до неї, не найшов навіть шкурки.
Корзина, очевидячки, сповнювалася підгнилими бананами куди повільніше, ніж гадав Тікірі, — тобто треба чекати далі.
Але як зробити, щоб корзину не спорожнив хтось інший? Відійдеш далеко — а тут підбіжить хтось, може, саме тієї миті, коли вродиться нова їжа; стоятимеш поряд — заважатимеш диву, бо всі чудеса споконвіку творяться таємно.
Ото халепа! А що, коли відійти, але не зводити з неї очей і скоком повернутися назад, коли поблизу з'явиться обірвана постать. За півгодини Тікірі підбігав так разів зо двадцять. Ополудні ноги вже не хотіли його нести, і він піддався. Безнадійна справа. Тут ідеться не про чудо, а про випадок.
Нараз Тікірі зрозумів це. Він сидів на сходах, дивився на свої босі поранені ноги й розумів багато, багато, багато чого. Наприклад, що повірити в чудо він себе примусив, бо чекати на випадок — страшно. Страшно, може, найстрашніше на світі. Місто це дуже жорстоке, бо в ньому сила дерев, садів, яток, крамниць з овочами, зайняти яких ти не можеш і не смієш…
І розумів Тікірі ще дещо: Бандала вже не прийде. Або мо' й прийде, але надто пізно, бо він, Тікірі, не витримає чекати. В цьому місті — ні. Якби це було в селі, в джунглях або й у пустелі — там завше найдеш дерево, котре ніхто не стереже. Або кущ, або принаймні коріння, або ігуана, або білу мураху, що, кажуть, досить приємна на смак, коли її підсмажити.
Це все раптом зрозумів Тікірі. Якби він усе ще вірив у чудеса — то гадав би, що це Веда діткнувся його чола й дав осягнути правду. Але Тікірі не вірив уже ні в що. Навіть у те, що сяде колись із палицею на слона, що буде магаут. Щось його збило з плигу, якась сила, що розбила на друзки всі його рожеві мрії, всі сподівання, всеньку радість. Хлопцеві спало на думку, що то, певно, страшна сила голоду.
Підвівся, потупивши очі. На сходах загледів чорну книжку й здивувався, звідки вона тут. Згадав: Грегоріс увечері стромив її йому до рук. Це ж Тікірі тягав її з собою цілу ніч і півдня. Мабуть, так воно йому судилося. Тікірі підняв книжку й пішов на північ.
Ліворуч, за довгими рядами вагонів з вугіллям, що стояли на колії уздовж узбережжя, простелялося море. Праворуч нескінченними шерегами вишикувалися будинки, спершу високі, але що далі, то нижчі, аж скидалися на хатини. Над покрівлями здіймалися в куток запорошені кокосові пальми, в їхніх тінях ховалася зрізана вежа індуїстського храму, вкрита статуями богів і з брамою, посеред якої ремигала священна корова й дивилася круглими очима на Тікірі. Хлопець не звернув на неї уваги. Йшов далі. Ні в що святе він уже не вірив.
Колії та вагони з вугіллям зникли, й знов показався безмежний океан, що блищав, мовби шовк. За хатками знов виросли будинки та будиночки й новий індуїстський храм, цей раз без пальм, зате з цілою чередою корів, що ліниво лежали на подвір'ї. Вулиця пішла вгору, потім почала поволі опускатися, і її стало видно далеко попереду, рівну й нескінченну, аж розпач брав.
Тікірі похилилась голова. Не хотів дивитись, аж куди має дійти, щоб здихатися цієї вулиці. Боявся, що піддасться, як отоді, біля корзини на покидьки, але не знав, що в тому випадку вчинив би. Певно, сів би — і це було б дурне. Або вернув би — і це було б іще дурніше, бо ходити без мети сюди й туди — тільки висотувати останні сили.