– Дуже гарний і великий, – підтвердили гарцери.
Неподалік од нас на півострові молодики вже споруджували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі – на дванадцять чоловік. Півострів – це було видно з пагорба – виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробиратися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнутися, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.
– Оце так улаштувались! – засміялися хлопці Вільгельма Телля.
Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки наметів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стояки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полудень, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.
Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно вирізнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав смажити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.
– Чи довго ви збираєтесь тут жити? – спитав Чорниця.
– Це залежить од багатьох причин, – відповів я ухильно.
– Ловитимете рибу? – допитувалися хлопці.
– Можливо, – кивнув я головою.
– Але ж у вас немає вудок.
– Еге, справді немає.
– То ви не ловитимете риби?
– Ні.
– Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.
– Спробую.
– А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кращі місця над Віслою.
– Тут теж непогано.
– Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.
– Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.
– Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємничим, – мовив поважно Вільгельм Телль, – то ми охоче вам допоможемо.
– Чимсь таємничим? – здивувався я.
– Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводження таємниче, – впевнено сказав Вільгельм Телль.
– А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.
Гарцери знову перезирнулися.
– Нас не обдурите, – відказав Соколине Око. – Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, завоюємо вашу довіру.
– Ми могли б стати вам у пригоді, – запропонував свої послуги Вільгельм Телль. – Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.
На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за десять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.
– Подивіться, – промовив він.
Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.
– Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, – зауважив я. – Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.
– Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, – сказав Вивірка.
– Не треба, – спинив його Вільгельм Телль. – Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допоможемо вам.
У глибині лісу залунала гарцерська сурма.
– Обід! – радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. Тоді пішов до річки помити сковорідку.
Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріпляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сковорідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спинився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній добродій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.
Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався піщаною дорогою до містечка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ