Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.
– Я впізнала вас, – мовила дівчина. – Ви жили біля нашого табору.
«А це, певне, студентка», – вирішив я.
– Чому ви перейшли сюди? – спитала вона.
– Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.
Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.
– Ви, певне, романтик.
– Авжеж.
– Романтизм тепер не модний, – зітхнула вона. – Більшість людей сміється з романтиків.
– Це несправедливо.
– Я теж вважаю, що це несправедливо, – погодилася вона.
Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. – Ви любите квіти? – спитала вона.
– Дуже люблю. Як кожний романтик.
– То я дарую вам оцей букетик.
І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй місце на гумовому матраці. Дівчина подякувала й сіла з краєчку.
Тим часом у лісі раз у раз лунали вигуки: «За-ліч-ко… За-ліч-ко…1»
– То мене кличуть мої товариші, – пояснила дівчина.
– Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.
– Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?
Я заперечливо похитав головою:
– На мою думку, ви не така вже й худа.
– Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натяком на дівчину.
– Гм, – пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.
– А вам я не здаюся надзвичайно худою?
– Та ні, ви тільки худорлява.
– Справді? – радісно вигукнула вона. – Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?
– Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жінок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.
– Еге ж, еге ж, – гаряче підхопила вона. – Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.
– Авжеж, мало є справжніх знавців, – ввічливо підтакнув я.
Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.
Тепер Залічку зацікавив «сам».
– Це ваш автомобіль? – посміхаючись спитала вона.
– Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.
– Тоді що ж воно таке?
– Це тільки натяк на автомобіль. Гадаю, що по якімсь часі з нього вийде гарний кадилак.
Вона зареготала й заплескала в долоні.
– Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? – Залюбки.
На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:
– Ви не боїтеся ходити лісом?
– Боятись? А чого? – здивувалася Залічка.
– Розбійників. Браконьєрів.
– У цьому лісі є розбійники? – зраділа вона.
– У кожному справжньому лісі є розбійники, – переконливо відказав я. – Сьогодні ми разом з гарцерами знайшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.
– Ой, який ви романтичний, – вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за голову.
– Не виривайтеся, – наказала дівчина, – мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то вирішила, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!
З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ретельно обмацала голову.
– Субнордієць. Так, ви субнордієць, – рішуче проголосила вона.
З глибини яру почулися голоси:
– Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…
Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.
Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:
– Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…
Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.
– Мої колеги просто нестерпні, – сказала вона. – Не звертайте на них ніякісінької уваги.
Потім додала:
– Я вже піду. До побачення!
Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антропологи ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.
Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви читав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.
Залічка