Вигляд цієї чудернацької машини міг відстрашити кожну нормальну людину і тішив би тільки когось, схильного до найбільшої екстравагантності, когось, хто не зважав би на те, що поява цього ридвана на вулицях міста викличе подив перехожих, а кожна зупинка біля хідника збере натовп глузливих дітлахів. Машина мого дядька могла насправді порушити громадський спокій, бо, угледівши її на вулиці, вражені водії «варшав», «сирен» та «Москвичів» натискали б на клаксони, аби впевнитися, що вони не сплять і оте «казна-що» – не «летюча тарілка» з Марса.
Уявіть собі пошарпаний човен, зеленаво-жовтий, у брунатних і темно-синіх плямах, на чотирьох маленьких колесах, з яких тільки задні мають шпиці. На цей човен напнуто злинялий брезентовий намет кольору хакі з целулоїдними віконцями – спереду, ззаду і з боків. Наметець чималий – зрештою в цьому ридвані можуть вміститися аж четверо; та ще в наметі є якісь чудернацькі механізми. Признатися, то я й не пробував зрушити машину з місця – я її страшився.
– Прошу зважити, – звернувся я до одного ветеринара, якому заманулося купити мій гараж. – Гараж великий, цегляний, сухий, світлий, до того ж з добре устаткованим ремонтним верстатом. Гадаю, що для вас буде вигідно придбати у мене за невелику додаткову платню ще й автомобіль мого дядька.
– Це не автомобіль, – рішуче відказав ветеринар.
– Пробачте, а що ж це таке?
– Не знаю. Але це напевно не автомобіль. Якби я на ньому поїхав у село лікувати коней чи корів, люди тікали б од мене і я втратив би клієнтів.
– То розберіть його на частини, – порадив я.
– Пане, – аж злякався ветеринар, – а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.
Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.
– Гляньте, – сказав він, – ваш дядько був, певне, неабиякий дивак.На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шістдесяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, – застеріг він мене, – цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, – сплюнув ветеринар. – Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.
Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.
– Здається, є передній і задній привід, – сказав він, і я теж переконався в цьому.
– Має дванадцять циліндрів, – додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.
– Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.
Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електричні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж запрацював, дуже тихо, майже нечутно.
Ветеринар почухав потилицю.
– Ну, гаразд, – лагідно мовив він, – додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.
Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.
Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього казали в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в житті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.
Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціальний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій феноменальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не наважувалися замикати щось замком, який зробив мій дядько, хоча він пропонував свої послуги й далі.
– Ну, то як, берете п'ять тисяч? – спитав ветеринар. Я заперечливо похитав головою.
– Даю вам десять, – нараз надбавив він.
І власне це переконало мене, що машина мого дядька варта більшого, ніж могло здатися спочатку.
– Мені спало на думку, – відказав я ветеринарові, – що все-таки ця машина лишилася на згадку про мого дядька, і я не можу так одразу з нею розлучитися.