Отже, Жанна де Гарр — миловида пустунка, що теревенила з подругами сумішшю басконської та «ланг д’ок», до чотирнадцяти років зростала в батьківському домі, вчилася прясти й шити, чистила рибу й ходила коло корів. Але в чотирнадцять років…
Я мимоволі здригнувся. У чотирнадцять років Жанну де Гарр послали прислуговувати в замок д’Еконсбефа. Навпроти цього абзацу стояла позначка, зроблена рукою Орсіні, та цього й не було потрібно. Ще один збіг?
Тепер я читав уважно, справді не пропускаючи жодної літери. Два роки Жанна прислуговувала в замку, за що її батьки отримували стільки-то ліврів на рік. Нарікань від жодної зі сторін не було. За два роки, коли Жанні виповнилося шістнадцять, батько забрав дочку із замку, позаяк «настав час їй виходити заміж». Нареченого звали Арманом де Пуаньяком, він був з Артигата, причому з досить заможної родини. Весілля мали гуляти восени, після того, як пострижуть овець і зберуть просо, та за тиждень до цієї важливої події згадана Жанна зникла із села…
Є! Як висловився Його Високопреосвященство, «дещо, котре підпадає як під карний, так і під церковний суд». Під карний — якщо дівицю де Гарр зарізали розбійники, й під церковний, якщо згадана вище дівиця, порушивши шлюбне зобов’язання, втекла з якимось циганом…
Як я зрозумів, ці й подібні до них версії було розроблено досить ретельно. Дівицю де Гарр шукали довго, але марно. Батьки зниклої вже замовили поминальну службу, проте за чотири місяці, напровесні, Жанна де Гарр повернулася…
На жаль, саме в цьому місці брат Умберто був небагатослівний. Дівицю де Гарр було піддано церковному покаянню, вона помирилася з батьками, з нареченим, але… Але нічого не повідомила про те, де перебувала всі ці місяці!
На полях рукою Орсіні було виведено: «д’Еконсбеф?». Що ж, цілком можливо.
Щоправда, нижче сказано, що цноту зазначеної Жанни було підтверджено, але ж знаємо ми ці сільські хитрощі! Вочевидь обидві родини — і де Гаррів, і Пуаньяків — хотіли залагодити скандал. А може, хтось — чи не д’Еконсбеф? — подбав, щоб їм виплатили кілька повновагих ліврів…
Отже, весілля. В належний час — за дев’ять місяців — Жанна, тепер уже де ІІуаньяк, народила дитину чоловічої статі, яку хрестили в місцевій церкві й нарекли Пелегреном.
Три роки минули без особливих подій, але навесні — знову навесні! — у місто Пам’є до монсеньйора єпископа приїхали три черниці з монастиря Святої Агнеси, що неподалік від славного міста Мілана. Серед них була сестра Цецилія, котра заявила єпископові, що вона і є… Жанна де Гарр!
Я перевів подих і ще раз уважно прочитав це місце. «Котра заявила єпископові, що вона і є Жанна де Гарр». Та-а-ак, дуже вражає! Але ж дозвольте, як так?
…Зазначені черниці привезли із собою послання від архієпископа Міланського, де підтверджувалася особа сестри Цецилії, в миру — Жанни де Гарр. Сестра Цецилія, не бажаючи виходити заміж за Армана де Пуаньяка, надала перевагу втечі й, діставшись до Мілана, звернулася в обитель Святої Агнеси з проханням прийняти її до сонму наречених Христових. При цьому сестра Цецилія стверджувала, що заміж її хотіли віддати силоміць, більше того, Арман де Пуаньяк уже був одружений. Матері-абатисі цього пояснення було досить. Три роки сестра Цецилія мирно перебувала в монастирі, аж поки випадково не дізналася про те, що відбувається в неї на батьківщині. Тоді вона звернулася до абатиси, та — до архієпископа…
…На полях Орсіні позначив: «Чому Мілан?» і «Докази двоєжонства?». З доказами було сутужно. Арман де Пуаньяк, як пояснював брат Умберто, був не одружений, а заручений, але його наречена втопилася в озері незадовго до весілля. Так, не щастить цьому Арману з нареченими, але це ще нічого не доводить. Що ж до Мілана, то пояснень далі не було. Залишається припустити, що дівиця де Гарр прагнула поїхати якнайдалі від домівки, щоб опинитися поза юрисдикцією як графа Тулузького, так і Його Величності Людовика Французького. Пересторога аж ніяк не зайва.
Далі — більше. Сестру Цецилію негайно впізнали всі — батьки, сусіди, колишній наречений, парафіяльний священик. Та-ак, тепер зрозуміло! Що сказав би в цьому випадку високоповажний Петро Ломбардський[7], з яким ми дискутуємо вже років із десять? «Шукай відьму!» І не тільки сказав, але й виклав усе це в опусі, який назвав «Сентенціями». Я би перейменував його працю на «Бреденції», та, на жаль, отця Петра слухають, причому досить уважно…
7
Петро Ломбардський — богослов XII століття. Його книга «Сентенції» сприяла посиленню «полювання на відьом».