Отже, місцевий суд вирішив, що жителі Артигата були зачаровані й зробила це…
Стоп! «Місцевий суд»? Чому не єпископ, не сеньйор д’Еконсбеф?
Я швидко перечитав початкові абзаци повідомлення Умберто Лючіні — й зрозумів.
Жителі Артигата й сусідніх сіл мають давній привілей — судитися власним судом. Єпископ і сеньйор можуть втручатися лише у випадках, коли суд виявить свою цілковиту некомпетентність. Даної справи це, схоже, не стосується…
Отже, місцевий суд викликав для дізнання таку собі вдову де Піо, жительку зазначеного села, підозрювану в знахарстві. Ця вдова, перебуваючи в змові з… А справді, з ким?
З нареченим? З батьками Жанни? Отже, перебуваючи в змові з кимось, застосувала свої чарівницькі здібності, надавши невідомій вигляду зниклої дівиці де Гарр. Можливостей вдови де Піо виявилося досить для того, щоб обман тривав три роки й закінчився лише з появою справжньої Жанни.
Запахло запаленим хмизом. Бідолашна вдова де Піо! Очевидно, хтось хотів якнайшвидше закрити цю дивну справу. Напевно, вона лікувала корів і виводила бородавки в дітей. Певна річ — відьма! Казав я отцю Петру, що такі книги, як його «Сентенції», призводять лише до розпалення інстинктів темної мужичні, та на жаль! Навіть отець Бернар, нехай він і гіпсовий, і той зрозумів, до чого ведуть такі теоретичні вишукування.
А ось отець Петро й надалі заготовляє хмиз, і комусь це дуже потрібно…
Удові Піо було присвячено кілька об’ємних абзаців, прикрашених ретельно виконаними малюнками. Брат Умберто постарався, перелічуючи знайдені у відьми незаперечні докази її лиходійств. Ну, звісно! Сім в’язок грибів, старий віник і віник новий, горщик з якимось зіллям… Я знову пом’янув отця Петра Ломбардського, як раптом очі ковзнули по одному з малюнків. Табличка, точніше, уламок того, що колись було овальною табличкою. Дивні, нерівні позначки… Я вдивився й похитав головою. Для провінційних відьмоловів це, певна річ, доказ. А взагалі-то, звичайний напівуніціал[8], до того ж старий, нинішнім грамотіям майже недоступний. Цікаво, звідки це в поважної вдови?
Перша спроба прочитати виявилася невдалою. Я вже подумав був, що брат Умберто — теж із числа грамотіїв, котрі ледь засвоїли літери, як раптом у пам’яті стало спливати щось знайоме. Спочатку здалося, що я марю.
Ні, не може бути! Я прочитав ще раз, потім ще — й тільки тепер побачив на полях знайомий почерк Його Високопреосвященства.
Він теж помітив. Позначка запитувала: «Овернський Клірик! Чому?»
…«Овернський Клірик» — саме так я підписав свою книгу «Житіє Святого Іринея Ліонського». Втім, у Римі швидко дізналися ім’я автора, та я й не сподівався зберегти інкогніто. Орсіні, згадуючи «замах на єресь», назвав мене на повне ім’я: брат Гільйом із Сен-Дені, що звався раніше Андре де Ту з Оверні. Графський титул він не згадав, і я — о, суєта суєт! — у першу мить відчув щось на кшталт враженої гідності.
Я ще раз проглянув напис і став, не кваплячись, читати далі. Так, цікаво. Особливо цікаво, що сказала з цього приводу вдова Піо.
Виявляється, вона нічого не сказала, показавши себе жінкою досвідченою. Вдова відразу ж зажадала сеньйоріального суду, пославшись на один зі стародавніх кутюмів[9] Тулузького графства. До того ж додала, що вона — жінка благочестива, чию відданість католицькій вірі доводить її багаторічна служба сеньйорові д’Еконсбефу. І нема чого її, поважну вдову, звинувачувати в гріхах дерґів…
Я перечитав ще раз: «звинувачувати в гріхах дерґів…». Його Високопреосвященство теж зацікавився цією деталлю, оскільки на полях стояло вже знайоме: «Овернський Клірик!».
Так… Із усієї цієї плутанини ставала зрозумілою одна важлива обставина. Вдова Піо була знайома з д’Еконсбефом ще до того, як він переїхав до округу Пам’є. Можливо, табличка теж якось пов’язана із цим знайомством. І вдова, відчуваючи, що запахло хмизом, поквапилася дати сигнал. Інакше…
Інакше вона не відповідає за гріхи дерґів!
Брат Умберто, складаючи звіт, теж це вловив, адже зауважив, що заарештована тоді Жанна, точніше, та, що себе за неї видавала, теж зажадала сеньйоріального суду, знову ж таки посилаючись на стародавній кутюм.
А ще кажуть, що дива більше не трапляються! Дві неписьменні селянки, котрі навряд чи знають взагалі, що таке кутюм, роблять сильний і майже безпрограшний хід, сподіваючись якщо не уникнути суду, то принаймні відкласти його. Звісно ж, їм це підказали. Але хто?