Брата Петра я знайшов на задньому подвір’ї. Нормандець стояв біля стосу заготовлених на зиму дров і хвацько орудував сокирою, засукавши рукава ряси. Кілька старших братів з побоюванням дивилися, як сокира, немов жива, раз по раз падає на грубе поліно.
— Отче Гільйоме! — П’єр на мить припинив роботу й повернувся до мене. Могутні груди дихали рівно та спокійно, немов він не тесав поліно, а віддавався пообідньому відпочинку.
— Брате Петре! Що ви робите із цим ні в чому не винним древом? — запитав я, бо відразу ж побачив, що до рубання дров це заняття не має людного відношення.
Нормандець глянув на мене безневинними очима, кліпнув і розплився в усмішці.
— Ґирлиґу, отче Гільйоме!
— Як? — майбутня «ґирлиґа» обіцяла бути заввишки як сам брат Петро.
— Ґирлиґу, — П’єр знову кліпнув. — Отець-абат веліти… велів мені йтить…
— Йти… — зітхнув я.
— Йти з вами та братом Ансельмом. Дорога довга є. Дорога нерівна є… Дорога небезпечна є, — додав він, трохи подумавши.
Сперечатись я не став — ченцеві меч не личить, але отакецька «ґирлиґа» та ще й у П’єрових ручиськах, цілком може стати в пригоді. Нехай змилується Господь над тими, хто потрапить під виріб брата Петра!
— Отче Гільйоме! — нормандець швидко роззирнувся й заговорив пошепки. — Вранці я в селі бути…
— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше, будь ласка!
Чоло нормандця зазміїлося зморшками.
— Уранці я… був у селі. Там я… зустрів чоловіка одного. Чоловік оцей великий пройдисвіт є. Він запропонувати… запропонував різне-всяке купити-продати…
Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю — і той остаточно зніяковів.
— Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?
— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…
— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!
Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.
— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.
П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:
— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…
Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:
— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…
— Пам’є, — всміхнувся я, — «ус» не треба.
— Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…
— Брате Петре! — звернувся я не без суворості. — Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви — чернець Сен-Дені!
— Так-то воно так, — невпевнено погодився П’єр. — Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…
Я похитав головою. Таке доводилося вже чути — святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.
— Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16], брате Петро!
— Так-так, — поквапом кивнув нормандець. — Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…
— Жаб’ячі лапки? — поцікавився я. — Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!
Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті — брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра — далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще — кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…