З моєю появою брат Ансельм зробив невловимий рух, щось ховаючи під ковдрою.
Більше ховати нікуди — келія, як і годиться, нагадувала середніх розмірів склеп. Щоправда, деякі брати примудрялися обладнати чудові схованки в стінах, але брат Ансельм ще надто молодий і недосвідчений.
— Що там у вас, брате мій? — поцікавився я найбезневиннішим тоном.
— Н-нічого, отче Гільйоме, — твердо відповів хлопчина й кліпнув точнісінько, як брат Петро.
Я задумався.
— Після нашої розмови, брате Ансельме, ви підете на заднє подвір’я та знайдете брата Петра. Під його наглядом до обіду рубатимете дрова. По обіді під його ж наглядом особисто вирубаєте собі дорожній ціпок — він вам пояснить, що й до чого. Потім принесете десять відер води. А тепер покажіть те, що ховаєте.
Кинджал — чудова дамаська робота, позолочене руків’я, герб із кольорової емалі. Я торкнувся вістря й мало не поранився — той, хто гострив цю зброю, добре знався на своїй справі.
— Це ваш герб, брате Ансельме? — поцікавився я, розглядаючи зображення лелеки й незвичний девіз: «Мої крила білі, немов сніг».
— Мого діда по матері, — Ансельм стиснув губи. — Він подарував мені кинджал перед тим, як… Ну, словом…
— У мене немає слів, брате Ансельме, — зауважив я, хоча сказати було що. Зберігання зброї в келії — тут десятьма відрами води не відбутися! За всіма правилами Ансельмові світить монастирська в’язниця, причому надовго.
— Отче Гільйоме! — обличчя хлопця поблідло. — Цей кинджал освячений на Гробі Господньому! Мій дід брав Єрусалим разом із Готфридом Бульонським!
— І все ж таки, брате Ансельме…
Мій меч, який лежав у каплиці Сен-Дені, теж освячений у Храмі Гробу Господнього, де мене посвячували в лицарі, й у мене набагато більше підстав не розлучатися з ним. Проте в схованці, яку я обладнав у перший же рік перебування в Сен-Дені, зберігаються зовсім інші речі…
— До речі, крила лелеки, по-моєму, чорні, — помітив я, розглядаючи зброю.
Ансельм ледь помітно знизав плечима.
— Герб мого діда подарований його предкові ще за часів короля Лотаря.[17]
— Навряд. Наскільки я пам’ятаю, в ті часи герби мали трохи інший вигляд… Брате Ансельме, чи слід пояснювати вам, що ми не належимо до лицарського ордену? Ми лише брати-бенедиктинці.
— Їхати в Пам’є небезпечно, отче Гільйоме. Я впевнений — там нам стане в пригоді не лише кинджал. Я б не відмовився від ескорту з півсотні латників.
— А чи не перебільшуєте ви, брате Ансельме?
Боягузтва за парубком раніше я не помічав, та й у його голосі не було страху.
Італієць не боявся — він знав, що каже.
— Джованні Орсіні полюбляє засилати людей у пастки. Він майстер щодо мерзенностей.
— Щодо мерзенностей… — механічно повторив я. — Брате Ансельме, мушу зауважити, що вперше почув від вас неправильне, більш того, цілковито вульгарне висловлювання. Будьте стриманішим, прошу вас. Не судіть Його Високопреосвященство, то й не суджені будете. Навіть якщо ваше попереднє з ним знайомство було не надто приємним.
Смагляве Ансельмове обличчя зашарілося, але він мовчки кивнув, не ставши заперечувати. Це не мало сенсу — те, що вони з Орсіні знайомі, я зрозумів ще в Нотр-Дам-де-Шан.
— До того ж ви мені потрібні не як боєць на кинджалах, а в іншій ролі, брате Ансельме. Після того, як закінчите носити воду, йдіть до бібліотеки та прочитайте те, що я залишив для вас. Там звід кутюмів графства Тулузького й усе, що отець-бібліотекар зміг підібрати щодо округу Пам’є й графства Фуа. Крім того, прошу ознайомитися з деякими іншими документами — вони теж на вас чекають. Найголовніше випишіть на пергамент — вам залишать чистий сувій. Зауважте, що я не маю часу читати все це, тож розраховую лише на вашу молоду пам’ять.
Усі ці документи я вже, звісно, прочитав, більше того, дещо постарався запам’ятати дослівно, але такі от безневинні хитрощі інколи бувають вельми корисними. Хоча б задля того, щоб гарячий парубійко з Італії на якийсь час забув про холодну зброю.
— Працювати доведеться вночі. Свічки вам видадуть. Уранці поговоримо.
Ансельм на мить задумався, потім знову кивнув:
— Так, отче Гільйоме. Ви… Ви розраховуєте розкрити цю справу?
Такого запитання я не сподівався й мало не бовкнув: «Авжеж!», та вчасно стримався.
Брехати хлопцеві не варто.
— Думаю, брате Ансельме, ті, хто сприяв зникненню брата Умберто, робили це, щоб виграти час. До нашого приїзду вони постараються замести всі сліди. Але ми зробимо все, що зможемо… До речі, візьміть із собою книгу — її для вас уже приготували в бібліотеці.