Коли почало сутеніти, ми піднялися трохи вище по схилу гори, яка підступала до самісінької дороги, й розклали багаття. Ансельм був, як і раніше, мовчазний, а П’єр і наш новий супутник продовжували розмову, розпочату в дорозі. Як з’ясувалося, йшлося про навчання латини.
— Нам легше, — пояснив брат Октавій. — Я розповідав братові Петру, що наша мова «сі»[22] дуже близька до латини й майбутньому священикові достатньо завчити десятків зо два слів для меси. Крім того, зовсім не обов’язково зубрити латину за «Світильником» або «Діяннями»…
Я кивнув.
— По-моєму, наш брат Ансельм думає так само. Він теж не бажає читати «Світильник», зате змушує брата Петра запам’ятовувати недостойні вірші.
Ансельм ніяк не зреагував на ці слова, П’єр зніяковів, а брат Октавій, схоже, був дуже здивований.
— Але це — звичайний спосіб, отче Гільйоме! Звісно, вірші мають бути достойними. Хоча б Овідій…
— Овідій гірше запам’ятовується, — байдуже кинув італієць. — Нинішня поезія заснована на римі, та й зміст її може зацікавити учня.
— Це про пастушку й школяра? — не витримав я. — Чи про гру в зернь?
Ансельм знизав плечима.
— Можна щось більш благочестиве. Про місто Рим, наприклад. Знаєте такий вірш, отче Гільйоме?
Я здогадався, що він має на увазі, але завадити не встиг. Ансельм підморгнув П'єрові й тихо почав:
— «Рим усіх і кожного грабує ганебно; пресвята курія — то ринок мерзенний! Там права сенаторів продають відкрито, там усього досягнеш, як гаман набитий…»
— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку, але він лише посміхнувся:
— «Лиш презент відкриє шлях усім твоїм проханням. Якщо хочеш діяти — дій подаруванням. У цьому твій наступ, в цьому — оборона. Гроші ж бо промовистіші і за Цицерона…»
— І ці дикі варварські рими, — не витримав я, — ви, брате Ансельме, наважуєтеся вимовляти вголос! Це ви називаєте поезією?
— Ні, це я називаю Римом! — відрубав італієць, і я зрозумів, що краще не заглиблюватися. Тому що далі в цьому відомому мені вірші йшлося про самого Його Святість.
— Чуй, брате Октавію, — П’єр несподівано прийшов мені на допомогу. — Ти краще розкажи, як там у вас у Неаполі? Суворо?
— Не «чуй», а «слухай», — втрутився я, радіючи, що суперечку про сучасну поезію закінчено. — А ще краще — «скажи».
— Ми теж кажемо «слухай», — заступився брат Октавій. — Порядки в нас суворі, брате Петре. Чув я, що в Королівстві Французькому так суворо тільки в славетному Клерво в отця Бернара.
— Справді? — зацікавився Ансельм. — Це в Неаполі? В обителі Святого Роха? Та бути такого не може!
— Істинно так, брате Ансельме, — зітхнув наш супутник.
— У отця Джеронімо? — італієць розвів руками. — Ну, здивували, брате Октавію! Чи отець Джеронімо вже не абат в обителі Святого Роха?
Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.
…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.
Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.
— Що не дає вам заснути, люб’язний брате? — поцікавився я. — Чи не ваші філологічні штудії?
Ансельм гмикнув:
— Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.
— І там немає ніякої обителі Святого Роха, — посміхнувся я.
— Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.
— Вона, — стиха уточнив я.
Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.
Я похитав головою.
— Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?