— Припустімо, — незворушно вів далі я. — Брате Ансельме, ви нещодавно штудіювали «Логіку» великого Аристотеля. Що вам підказує уява? З чого раптом влада графства Тулузького ополчилася проти жонглера Тіно іланця?
— Та щоб розправитися з нами й не дати іншим жонглерам виступати в Тулузі, — перервала мене Анжела.
Ансельм помовчав, потім, не обертаючись, знизав плечима:
— Навряд чи. Навіщо такі складності? У Ліможі єпископ просто пригрозив відлученням усім, хто ходить на вистави. Отже, річ не в цьому. Перше: відвернути увагу від справжніх злочинців. Друге й найбільш імовірне: вони винні в чомусь іншому.
— Ну, звісно! — дівчина зло засміялася. — Для вас, отче Ансельме, будь-який жонглер — злочинець!
«Отче Ансельме» у її виконанні пролунало незрівнянно. Італієць залишався незворушним.
— Отче Гільйоме, якщо згаданий Тіно і його дочка просто приїхали до Тулузи, щоб виступати на ринковій площі, чому згадана Анжела втікає не в Італію, а в графство Фуа?
«Згадана Анжела» — маленька помста за «отця Ансельма». Втім, парубок розмірковував цілком у дусі «Логіки» й навіть у повній відповідності до статуту ордену Святого Бенедикта, звертаючись не до дівчини, а до мене.
Й отут я помітив, що Анжела розгубилася.
— Але у Фуа дівицю Анжелу напевно вже чекають, — незворушно провадив далі Ансельм. — Отже, згадана Анжела йде не у Фуа, а в інше місце, щоб знайти там захист, звісно, не у влади, а в когось із сеньйорів. А єдине таке місце — округ Пам’є.
Спочатку я не дуже повірив — надто багато в міркуваннях італійця було натяжок. Але дівчина мовчала, і я раптом зрозумів, що Ансельм у чомусь має рацію.
— Іти самій по дорозі небезпечно, а тому згадана Анжела дістає рясу бенедиктинця й намагається пристати до трьох смиренних братів, щоб у їхній компанії дістатися до мети, — закінчив Ансельм. — Отче Гільйоме, як вам мої силогізми?
Я не відповів, нишком глянувши на «згадану Анжелу». Дівчина кілька хвилин мовчала, а потім зітхнула й знов опустилася на траву.
— Ти здогадливий, юне попеня! — тепер її голос дзвенів гіркотою. — Тільки ми з батьком — не злодії і не розбійники. Батька просили виконати одне доручення. Передати… Втім, це не важливо. Тільки в окрузі Пам’є можуть захистити мене й допомогти батькові. Я втекла, але біля Тулузи мене ледь не схопили.
Про щось таке я вже здогадувався. Хоч я й намагався, як і наказує статут, не розглядати її обличчя, та відразу ж помітив глибоку подряпину на щоці й добрячий синець під оком.
— Ці троє виродків думали, що легко впораються зі мною… Я втекла, але зрозуміла, що самій іти не можна. Я вкрала рясу…
Останню фразу було сказано з явним викликом, але ні я, ні Ансельм не зреагували.
— Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23] — от і вирішила спробувати знову.
— Закінчимо нашу теоретичну суперечку, — я підвівся. — Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.
Дівчина розсміялася:
— Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?
— Звичайний жарт? — я розвів руками. — Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?
Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.
— А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. — Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості. — Чому ти не хочеш поглянути на мене? Тобі страшно? Чи… гидко?
Її волосся, яке колись, напевно, спускалося нижче пліч, як зазвичай носять за річкою По, тепер було коротко й грубо обстрижене. Дивно, але це майже її не псувало.
Ансельм повільно повернувся й підвівся. Кілька митей вони дивилися одне одному в очі.
— Ви дуже гарна, донно, — стиха, але дуже серйозно промовив італієць. — Хто скаже інше, воістину буде брехуном перед лицем Господа та людей. Однак, у кожного своя обітниця. Ваш батько ніколи не крав. Я прийняв обітницю бенедиктинця й зобов’язаний її дотримуватися, інакше буду нічим не кращим за злодія. Прошу мене зрозуміти, дочко моя.
Так, хлопчик іноді вміє говорити переконливо. Анжела помовчала, потім опустила голову й тихо промовила: «Пробачте, отче…»
Ансельм кивнув і рушив до погаслого багаття, навіть не озирнувшись.
— Я його образила? — Анжела зітхнула. — Пробачте, отче Гільйоме, але я завжди вважала, що ченці — ненажери, розпусники, святенники…