— Нічим не кращі за вас! — відрубала дівчина. — Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас — із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.
— Мені шкода лише П’єтро, — помовчавши, додала вона. — Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…
Я зітхнув:
— Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.
Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.
— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!
На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.
Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.
— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.
— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!
Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.
— Тільки одного! Найстаршого!
— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.
— Н-не знаю.
Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.
— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!
Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.
— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!
Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.
— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!
— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.
Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».
— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!
Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.
VI
Я наказав вартувати по черзі. Відважного де Гарая ми вирішили зв’язати й покласти осторонь. Кілька разів я намагався розпитати в розбійника, що може нам загрожувати, але у відповідь чув лише дивний, нервовий сміх. Усе це не налаштовувало на милостивий лад, до того ж, мене як і раніше, не полишало відчуття небезпеки. Щось тут було не так. Розбійник не повинен боятися нічного лісу!
Я вирішив чергувати першим і присів до вогню, час від часу підкидаючи дрібні сухі гілки. Меч лежав напохваті, хоча я молив Творця, щоби зброя більше не знадобилася.
Цього вечора сталося страшне — брат Гільйом на кілька хвилин зник, а з мертвого мороку забуття воскрес граф де Ту — задерикуватий веселун, котрий просто заради задоволення перерубав би всіх цих придуркуватих тюхтіїв. Перерубав — а потім довго чистив би меча, опоганеного кров’ю мужланів. Я вчасно загнав мерця в небуття, але він був готовий повернутися…
— Святий отче! — чийсь тихий голос вчасно відірвав мене від похмурих думок. — Святий отче!
Відважний захисник сиріт, виявляється, не спав. Більше того, він примудрився сісти, щоправда, спираючись не на те місце, що зазвичай, а на бік.
— Чого тобі, сину мій? — поцікавився я. — Бажаєш висповідатися в гріхах своїх?
— У гріхах? — розбійник несподівано гмикнув. — Та годі вам, отче! Це хто ще грішник? Ченці, а дівку із собою тягнете!
— Усі ми грішні, — погодився я. — Цікавість, особливо зайва, теж гріх.
— А я що? Справа ваша… Та тільки хочу вам сказати, що краще б ви назад голоблі повертали. Схоже, єпископові ви впоперек горла. У мене не вийшло — в інших вийде.
Розбійник був не тільки спостережливий, але й не дурний. Та я не люблю, коли мене лякають.
— Слова твої, сину мій, свідчать про те, наскільки ти милосердий і співчутливий. Та коли й інші найманці монсеньйора Арно де Лоза настільки ж відважні, як ти, боятися нам немає чого.
— Немає чого? — розбійник захихотів. — А як ти думаєш, попе, чого це я до лісу йти побоявся?