— Отець Бернар не проти святого Діонісія Ареопагіта, — обережно почав я. — Він сумнівається в деяких… практичних висновках з його праць.
— Так.
Я не без побоювання глянув на Ансельма.
Це «так» могло означати що завгодно, але, схоже, в цьому випадку хлопець просто насміхається з мене.
Мені раптом пригадалося вродливе, але холодне, немов виліплене із блакитнуватого гіпсу, обличчя отця Бернара. «Річ не в цьому, брате Гільйоме…»
— Річ не в цьому, — повторив я вголос. — Отець Бернар, звісно, не схвалює, коли церковний вівтар прикрашають золотом і коштовним камінням і при цьому посилаються на святого ДіЬнісія, але річ усе ж таки не в цьому…
Ансельм чекав, що я поведу далі, але договорювати я не став. Розумному досить — усі навколо розуміли, що суперечка точиться не навколо прикрашання нового вівтаря Сен-Дені й не навколо канонічності поглядів Ареопагіта, а щодо того, яке з абатств — Клерво чи Сен-Дені, — спрямовуватиме життя Королівства Французького. Тоді, кілька років тому, моя місія в Клерво була вдалою. Отці абати домовилися…
— А я не розумію…
Я здригнувся з несподіванки. Брат Петро примудрився підібратися непомітно, й навіть оберемок хмизу в його могутніх ручиськах жодного разу не хруснув.
— Не розумію, — повторив він, — що є погане…
— Що поганого, — виправив я.
— Що поганого, якщо нашу церкву перебудували й прикрасили? Адже церква вона… це… Дім Божий на землі є!
Я подивився на Ансельма, переадресовуючи запитання. Хлопець прийняв виклик.
— Поганого в тому нічого немає, брате Петре, але отець Бернар вважає, що вкривати золотом гробницю Святих Мучеників — усе ж таки не найкращий спосіб їх ушанувати.
— Ну, ні!
П’єр жбурнув на землю хмиз і набурмосився, збираючи воєдино весь свій запас латини.
— Чути я це вже, брате Ансельме. У церкві не робити скульптур, картин, не прикрашати золото…
Брата Петра давно слід було спинити й змусити повторити все те саме, але правильно, проте я не став цього робити. Не так часто наш нормандець вступає в богословські суперечки.
— І тоді не Дім Божий, а хлів бути. Ти, брате Ансельме, не із селян бути. Ти не розумієш. Коли селянин приходить до храму, він що бачить? Він бачить Дім Божий…
По Ансельмовому обличчю промайнула легка гримаса. Певна річ, він уже чув щось таке, тільки в словах набагато вишуканіших. Наш абат полюбляє висловлюватися на цю тему.
— Мир вам, брати, — зупинив я марну суперечку. — Брате Петре, коли ви так сильно зацікавилися даною темою, ми з вами прочитаємо «Апологію Вілельма, абата Святого Феодора», яку написав отець Бернар, і разом обговоримо її.
— Я… цеє… краще по хмиз ходити, — згадка про чергову книгу подіяла на П’єра витверезливо, й за мить ми залишилися з Ансельмом наодинці.
— Стже, ми з тобою домовилися, брате Ансельме? Влаштуємо диспут?
Він кивнув, думаючи явно не про це.
— Отче Гільйоме, подейкують, буцімто отець Сугерій посварився з Абеляром саме через святого Діонісія?
Є! А я все чекав, коли ж він заговорить зі мною про Абеляра? От уже півроку його сумлінні сусіди доповідали отцю Сугерію, що в келії молодого ченця зберігається рукопис великого єретика. Абат вирішив не втручатися, я — також. Зрештою слава Абеляра настільки велика, що Сен-Дені вже починає потроху пишатися тим, що цей великий грішник колись перебував у наших стінах.
— Це почасти так, — я мимоволі всміхнувся, згадавши те, на що натякав Ансельм. Господи, як давно це було! Тоді я тільки-но освоювався тут і отець Сугерій видавався грізним і недоступним…
— Ризикну нагадати тобі, брате Ансельме, що Сен-Дені засновано в пам’ять Святого Діонісія. Вважається, що наш патрон — той найперший єпископ афінський, котрого Апостол Павло зустрів на ареопазі після своєї проповіді.
Я поглянув на Ансельма й помітив легку, ледь помітну посмішку. Хлопчині було весело. Він знав! Він знав це й багато іншого, й зараз, схоже, просто екзаменував мене. Чи то на щирість. Чи то на щось іще…
— Але Абеляр… Не ризикую називати його «брат Абеляр», позаяк наш орден відкинув його…
Ансельмова посмішка стала помітнішою.
— Абеляр знайшов у працях Біди Високоповажного пасаж про те, що покровитель Сен-Дені — не єпископ афінський, а всього лише якийсь Діонісій Коринфський, котрий, слід зізнатися, нічим особливим не знаменитий…
— І що «Ареопагітика» написано не Діонісієм, а якимось сірійським ченцем за п’ять століть по тому, — стиха закінчив Ансельм. — Вибачте, отче Гільйоме, але це тут настільки зворушливо приховують…