— Святі отці! Це мій молодший брат, Пилип.
Вони були справді схожі, але Пилип явно міцніший і ширший у плечах. Очі, як і у брата, — темно-карі, але їхній погляд нічим не нагадував погляд Домініка. Здавалося, перед нами дитина — перелякана, розгублена дитина.
— Пилипе, це наші гості. Вони добрі…
Короткий невпевнений уклін. Хлопець потоптався на місці й обережно підійшов до столу. Ансельм підвівся й поквапився присунути стільця. У відповідь почулося невиразне бурмотіння.
— Не давайте йому вина, — швидко шепнув старий. — Йому не можна.
Пилипова рука вже тяглася до глечика, але один зі слуг спритно відсунув його й налив хлопцеві солодкої малинової води.
Пилип посміхнувся, щось пробурмотів і занурив руку в таріль із печенею, що стояла перед ним.
Поступово розмова відновилася. Ми з Ансельмом намагалися вдавати, що не помічаємо дивного сусіда. Пилип поглинав печеню, голосно чавкаючи та витираючи здоровенні ручиська об скатертину, пив малинову воду, й, здавалося, теж не звертав на нас уваги.
Але кілька разів я відчував на собі його погляд — переляканий і недовірливий.
До обіді один зі слуг вивів Пилипа, а ми рушили оглядати замок. Зізнатися, нічого особливо побачити не вдалося, хіба що я зайвий раз переконався у двох важливих речах: замок майже неприступний, однак захищати його нікому — крім двох слуг і господарів, я не помітив жодної живої душі.
Поговорити з Ансельмом так і не вдалося. Навіть увечері, залишившись удвох у невеличкій кімнатці на одному із поверхів донжону, ми не наважувалися розмовляти вголос. Нарешті Ансельм не витримав і звернувся до мене грецькою:
— Отче Гільйоме… Ви помітили?..
— Не помітив, — перебив я його. — Потім.
Хлопець посміхнувся й насилу проказав:
— Не знати… вони всі мови. Я — ти розумієш?
Уперше я почув таке від красномовного італійця, але такий стиль можна було цілком пробачити — хлопець говорив арабською.
— Розумію, — я всміхнувся у відповідь. — Але вклади меч свого нетерпіння в піхви очікування, сину мій! Нехай допоможе нам Аллах побачити золоті панцири вершника ранкової зорі, й нехай відкриємо ми тоді вуста красномовства!
Ансельм якусь мить намагався зрозуміти, потім, зітхнувши, кивнув. Схоже, йому так і кортіло поділитися тим, що він бачив.
— «Настання години — як оком змигнути чи навіть ще ближче»[39], — повчально зауважив я, прикидаючи, що нам робити, якщо серед ночі до кімнати ввірвуться вбивці. Залишалося уповати на Того, про кого в тій самій нечестивій книзі сказано: «Сподіваюся на Господа людей, царя людей, Бога людей, що від зла підбрювача приховує, котрий научає груди людей від джинів…»[40]
Проводжав нас сеньйор Домінік. До старого ми не стали підніматися, попросивши переказати подяку за гостинність. Коли стулки воріт залишилися позаду, я ледь втримався, щоб не побігти донизу. Немає нічого страшнішого, аніж чекати стріли в спину. Я пам’ятав Палестину й дивний звичай сарацинів — приймати гостей, як рідних братів, — і відразу ж вбивати за порогом, щоб не опоганювати святий закон гостинності.
Певна річ, сеньйор Гуго та його онуки — не сарацини, але я б волів, щоб за моєю спиною опинився в цей момент замок Імадеддіна Мосульського…
Тільки внизу, коли ми перетнули скрипучий місток, я перевів дух. Ансельм із тривогою подивився на мене.
— Нічого… — я спробував усміхнутися. — Просто злякався.
— Ви?!
Я скоса глянув на італійця — цей поганець до всього ще й підлабузник!
— Нас не повинні були випустити, брате Ансельме. Розумієш? Я збагнув це, коли ми поговорили зі стариганем.
— Але чому? — хлопець справді не розумів.
Я ж не міг отямитися — і від надзвичайного почуття полегкості й від подиву.
— Сеньйор Гуго не даремно заговорив про лоґрів. Він зрозумів: я щось знаю. Прислів’я про мертвих він вимовив мовою лоґрів.
— Ну то й що?
Пояснювати було надто довго. Але чому нас випустили живими? Навіть після того, як ми побачили Пилипа?
— Потім, — вирішив я. — Давай-но розповідай!
Ми прискорили крок, намагаючись швидше залишити замок позаду. Ансельм якийсь час мовчав, збираючись із думками, потім почав:
— Якщо коротко… Хрест над церквою. Вартові на вежах. Слуги за обідом. Слуги в коридорах. Багато слуг — і багато воїнів.
— А насправді? — посміхнувся я.
— А насправді замок порожній! І ще — нам наливали вино, бідоласі Пилипові — малинову воду. А самі пили щось інше.
Цього я не помітив. Гостре око в Ансельма!