Латники перешиковувалися, стаючи в дві шеренги. Перша опустилася на коліна, впираючись ратищами списів у куряву. Друга тримала зброю напереваги. Перед чудовиськом знову виросла сталева стіна.
Ще раз протрубив ріжок. Із-за дерев вибігали нові воїни — ще десяток латників зі списами й стільки ж лучників у коротких синіх плащах. Команда — й стріли лягли на тятиву.
Нелюд завмер, поводячи величезною вухатою головою, й раптом зробив крок назад.
— Є! — крикнув Ансельм. Почувся свист, стріли встромилися в чудовисько. Три вп’ялися в голову, ще одна стирчала в лапі, дві влучили в бік. Я думав, що нелюд загарчить або навіть завиє, але він мовчав. Швидкий рух лапи — вирвані з ран стріли впали на дорогу.
Стрибок — і перед воїнами, які підготувалися до бою, була порожнеча. Ворог зник.
— Утік… — розгублено констатував П’єр, і немов у відповідь почувся багатоголосий крик. Десятки, сотні людей вибігали з-за дерев, розмахуючи саморобною зброєю. У сонячному промінні виблискували підняті до неба хрести.
— Смерть демонам! Смерть! Нехай славиться Господь!
Воїнів оточили, обіймали, хтось уже підносив вино. Над розпластаним латником схилився священик. Галас не стихав. Ті, хто щойно ховався, не сміючи показати голови, почувалися переможцями.
— Вони не злякалися, — раптом сказав Ансельм, ставши дуже серйозним. — Ці воїни… Ви помітили, отче Гільйоме?
Я знизав плечима. Що ж, і таке буває.
— Одного я впізнав. Він був учора на галявині! Ви розумієте?
— Тобто… — я справді почав розуміти. — Ти хочеш сказати, що воїни єпископа…
Я скосив око на нормандця й не став договорювати. Ми з Ансельмом зрозуміли один одного. Серед латників є ті, хто не боїться ні Бога, ні демонів. У них свій Хазяїн.
— Розумно, — посміхнувся Ансельм. — Такі й Латеран спалять — не поморщаться.
На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали — виграна сутичка відразу ж підняла настрій.
— Звичка до перемоги, — Ансельм теж зрозумів це. — Мій батько… — він раптово замовк, потім зітхнув і повторив:
— Мій батько… Він був досвідченим воїном. Він сказав якось, що найважливіше — виграти першу сутичку, нехай навіть дріб’язкову. З’являється звичка до перемоги.
— Ага, — підтримав його П’єр. — Я це з дитинства пам’ятати. Коли бійка, головне — першим в обличчя поцілити. Щоб заюшило з носа…
— О мої кровожерливі брати! — зітхнув я. — Якось, це був мій перший рік у Святій Землі, мені дали двадцять вершників і наказали програти сім боїв — один за одним. Я повинен був відступати, втікати, вдавати паніку…
— Вдавати! — зрозумів італієць. — Горації й Куріації![45]
— Щось на кшталт того. Горацій з малиновим хрестом програв сім сутичок і разом із трьома вцілілими воїнами із криками жаху влетів в ущелину. Куріації в тюрбанах, із кривими шаблями вже хапали чепрак мого коня. Мене встигли навіть добряче тицьнути списом у спину, аж тут пастка захлопнулася.
— І що? — Ансельм нетерпляче зітхнув. — Усіх? Ніхто не втік?
Я кивнув. Того дня ми вирізали всіх, а вранці вже наступали на Мосул. Але перемога дала небагато — під стінами міста нас зустрів Імадеддін. Ось тоді ми з ним і познайомилися…
— Отче Гільйоме! — не второпав нормандець. — А чого — Куріації — це сарацини є?
V
Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.
Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.
Отже, вночі сюрпризів не буде.
Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ — парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.
П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько — єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».
45
За римською легендою брати Горації билися в двобої із братами Куріаціями. Останній із Гораціїв переміг, вдавши, що втікає.