— Юрбою повалитися… налягти, — зауважив П’єр. — Ворота нести… винести.
— Як скажеш, Зу-Карнайне, — погодився Ансельм. — Ти в нас стратег.
— Ти цеє… — нормандець, схоже, образився. — Погані слова не дуже говори. Я теж погані слова знати! Мене матінка в дитинстві за слова по губах ляпати!
Ну що з ними робити? Хлопчаки! Але ж братові Петру всі двадцять сім буде.
— Брате Ансельме! — зітхнув я.
— А що? — безневинно моргнув той. — Стратег — це, брате Петре, значить — полководець. А Зу-Карнайн — великий герой, щоправда, сарацин.
— Сам ти сарацин бути, — буркнув анітрохи не заспокоєний П’єр.
— Зу-Карнайн — арабське прізвисько Олексісандра Македонського, — терпляче пояснив я. — А вам, брате Ансельме, я вуха накручу.
— Олександр Македонський? — П’єр, здається, не дуже повірив.
— Цілком правильно. Тож можеш особливо не ображатися. Про нього розказано в Корані.
Я примружив очі й почав повільно згадувати, на ходу перекладаючи напівзабуту арабську мову:
— Здається, так… «Вони запитують про Зу-Карнайна. Скажи: «Я прочитаю про нього спогади»… Ми зміцнили його на землі й дали йому до всього шлях, і пішов він одним шляхом. А коли він дійшов до заходу сонця, то побачив, що воно закочується в джерело смердюче».[46]
П’єр лякливо перехрестився, і я вирішив не спокушати більше наївного нормандця.
Свого часу ми добряче посперечалися з Імадеддіном, котрий тицяв мені під носа старий сувій, запевняючи, що Дворогий[47] — зовсім не Великий Олександр, а якийсь царьок племені химаритів з Ємену…
— А наш Олександр Пам’єнський, як видно, щось задумав, — Ансельм кивнув у бік замку. Я не встиг навіть глянути. Почувся крик сотень горлянок, і величезне юрмище кинулося вгору по схилу. Люди перестрибували через струмок, багато хто падав, на них навалювалися ті, хто біг позаду, й уже по тих, хто впав, наступні ряди перебігали улоговину. Перші з атакувальників досягли частоколу й на мить затрималися. Я зрозумів — вони бачать перед собою не похилі кілки, багато з яких згнили, інші ж давно лежать на землі, а неприступну перешкоду.
Але от перший, спираючись на плечі товаришів, підтягся, упав, на зміну йому полізли інші. Невдовзі авангард був уже за частоколом. Десятки рук вчепилися в колоди, розтягуючи їх і звільняючи прохід.
Поступово юрба рідшала. Більшість ще переходила струмок і вовтузилася біля колод.
Лише півсотні найпрудкіших, можливо, ті самі пастухи в хутряних куртках, що звикли до гір, завзято дерлися вгору. Я прикинув напрямок і похитав головою. Зопалу мало не половина піднімалася явно не туди — просто до підніжжя неприступних стін. Щонайбільше два десятки прямували до воріт. Але до них ще треба було дійти. Попереду — пастка, кам’яний коридор, приготований зумисне на такий випадок.
— Ансельме! — я обернувся до італійця. — Що в проході?
— Порожньо. Там нікого немає, — Ансельм торкнувся до моєї руки, потім знову вдивився й знизав плечима. — Як не дивися… На стінах воїни. Тобто, здається, що на стінах воїни. А там…
Я кивнув. Це явно неспроста. Очевидно, штурмувальники теж запідозрили недобре, оскільки сповільнили хід і почали зупинятися. І раптом здалеку долинув крик, його підхопили десятки голосів…
— Колоди! — Ансельм схопив мене за руку й різко видихнув:
— Отакої…
— Що там? — квапив я, жалкуючи, що навіть на мить не можу побачити те саме, що інші.
— Колоди котяться згори. Багато колод. Я не зрозумів, звідки вони могли взятися. Точніше, зрозумів, але…
Тим, хто на схилі, було не до роздумів.
Я уявив себе на їхньому місці — крута гора, підйом, що не крок — дедалі важчий, і раптом — величезні колоди, які з гуркотом котяться донизу. Страшно — навіть якщо знаєш, що очі брешуть.
Тепер уже кричали сотні голосів. Люди в долині, не відриваючись, стежили за тим, що відбувалося на схилі. А там штурм напевне добігав кінця. Авангард відступав — точніше, втікав, падаючи та чіпляючись за колючі кущі. Хтось, не втримавшись, покотився донизу, за ним — другий, третій… Натовп біля частоколу почав задкувати. Я зрозумів — перший порив минув. Тепер будь-який досвідчений вояк зрозуміє, що людей треба збирати, заспокоювати, й лише тоді…
Схоже, монсеньйор де Лоз теж знав цю нехитру премудрість. Схил швидко порожнів — юрба знову переходила струмок, поверталася в долину. Не вийшло — й не могло вийти. Навіть без колод.
47
Дворогий (Зу-Карнайн) — легендарний герой-полководець у східному фольклорі. Зазвичай асоціюється з Олександром Македонським. Можливе походження прізвиська пов’язують із портретом на монетах, де Олександра зображено в рогатому шоломі, атрибуті бога Амона.