— А як ти все це помітив?
— Я відвідую Гільдію найманців щосереди. Ніч м’ясного асорті на грилі, розумієш? — Гаспод помітив порожній вираз Анґвиних очей і зітхнув. — У середу ввечері кухар завжди готує м’ясне асорті на грилі. І кров’янку ніхто не їсть. Отож, я прибігаю до кухні, розумієш, гав-гав, дай-дай, хто у нас хороший хлопчик, подивіться на маленького песика, здається, ніби він розуміє кожне слово, а що в мене є для хорошого хлопчика…
На мить він зніяковів.
— Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.
— Від феєрверків? — сказав Ваймз.
Доктор Ребус був схожий на людину, що хапається за колоду у штормовому морі.
— Еге ж. Від феєрверків. Так. На День засновника. Прикра випадковість. Хтось викинув запалений сірник прямо в коробку, — доктор Ребус раптом усміхнувся. — Любий мій капітане Ваймзе, — сказав він, плескаючи руками, — я так ціную вашу турботу, я справді…
— Вони зберігалися в тій кімнаті? — спитав Ваймз.
— Так, але немає жодних доказів…
Ваймз підійшов до отвору в стіні і зазирнув усередину. Кілька найманців поглянули на доктора Ребуса і байдуже переклали руки на різні частини свого вбрання. Він похитав головою.
Його обережність могла бути викликана тим, що Морква поклав руку на руків’я меча, але могло спрацювати і те, що врешті-решт найманці мали певний кодекс. Безкоштовне убивство для них було чимось на зразок ганебного вчинку.
— Схоже на якийсь… музей, — сказав Ваймз. — Такі речі… Це — пам’ятне місце Гільдії?
— Саме так. Різні потрібні дрібнички. Ви ж знаєте, з роками вони лише накопичуються.
— Ну… Здається, все в ідеальному порядку, — сказав Ваймз. — Вибачте, що потурбував вас, докторе. Мені вже час. Сподіваюся, що жодним чином не заподіяв вам незручності.
— Звичайно, ні! Радий, що зміг вас заспокоїти.
Увічливо, але твердо їх провели до воріт.
— Раджу вам прибрати все це скло, — сказав капітан Ваймз, знову поглянувши на уламки. — Якщо все подвір’я буде усипане склом, хтось може поранитися. Не хотілося б, щоб хтось із членів Гільдії постраждав.
— Цієї ж хвилини все зробимо, — пообіцяв Ребус.
— Добре. Добре. Дуже дякую, — Капітан Ваймз зупинився біля дверей, а потім демонстративно вдарив долонею по лобі. — Вибачте, вибачте! Голова сьогодні наче решето. Що у вас там викрали? Як ви казали?
Жоден м’яз не поворухнувся на Ребусовім обличчі.
— Я не казав, що у нас щось вкрали, капітане Ваймзе.
Ваймз на мить витріщився на нього.
— Звісно! Вибачте! Звісно, ви такого не казали… Перепрошую… Робота мене просто вбиває. То я піду.
Двері зачинилися прямо перед його обличчям.
— Добре, — сказав Ваймз.
— Капітане, а чому…? — почав було Морква. Ваймз підняв руку.
— Тепер все зрозуміло, — заспокоїв він його голосніше, ніж потрібно. — Немає причин для хвилювання. Повертаємося. Де молодший констебль… як там її?
— Тут, капітане, — миттю відповіла Анґва, виходячи з провулка.
— Ховалася. Ну добре. А це що?
— Гав-гав, скигл-скигл.
— Капітане, це лише маленький песик.
— О Боги…
Гільдією найманців пронісся дзвін іржавого Дзвона інгумації. Одягнені в чорний колір фігури бігали туди й сюди, штовхаючи і штовхаючись, поспішаючи дістатися до подвір’я.
Рада гільдій поспішно зібралася біля кабінету доктора Ребуса. Його заступник пан Дауні нерішуче постукав У двері.
— Заходьте.
Рада увійшла.
Кабінет Ребуса був найбільшою кімнатою в будівлі. Відвідувачам завжди здавалося неправильним, що Гільдія найманців має такі легкі, повітряні, добре оформлені приміщення, більше схожі на приміщення джентльменського клубу, ніж на будівлю, де щодня відбувається планування акту вбивства.
На стінах висіли веселі картини на тему полювання. Однак, якщо придивитися, здобиччю були не олені чи лисиці. Були також групові офорти, а з недавніх пір — і нові вишукані іконографії — ряди усміхнених облич членів Гільдії визирали з вугільно-чорного одягу, а наймолодші члени сиділи попереду, схрестивши ноги. Хтось навіть кривлявся[6].
З одного боку кімнати стояв великий столик з червоного дерева, де проводилися засідання старійшин Гільдії. З іншого боку кімнати можна було побачити приватну бібліотеку Ребуса та невеликий робочий стіл. Над лавою містилася масивна аптечка, яка складалася з сотень маленьких ящиків. Назви на ярликах ящиків були закодовані секретною мовою найманців, але гості Гільдії зазвичай і так не виявляли бажання частуватися місцевими напоями.
Стелю тримали чотири чорні гранітні колони. На них було вигравіювано імена найманців, які залишили помітний слід в історії. Стіл Ребуса стояв прямо посередині між колонами. Сам Ребус стояв позаду стола, а вираз його обличчя був майже таким дерев’яним, як і його стіл.
— Потрібно провести перекличку, — відрізав він. — Ніхто не покидав подвір’я Гільдії?
— Ні, сер.
— Чому ти такий упевнений?
— Охоронці на дахах Філігранної вулиці кажуть, що ніхто не заходив і не виходив, сер.
— А за ними хто слідкує?
— Вони самі слідкують один за одним, сер.
— Дуже добре. Слухайте мене уважно. Я хочу, щоб усі уламки поприбирали. Якщо комусь потрібно вийти за межі Гільдії, простежити за ним. Перерити всі мишачі нори в Гільдії, зрозуміли?
— Докторе, а що шукати? — запитав молодший викладач кафедри отрут.
— Те… що сховане. Якщо ви щось знайдете і не знатимете, що це таке, негайно відправляйте по члена ради. У жодному разі не чіпайте самі.
— Але, докторе, тут багато що сховане…
— Ви це відчуєте. Зрозуміло?
— Ні, сер.
— Добре. І ніхто з вас не повинен говорити з цими триклятими вартовими. Хлопче… принеси мій капелюх, — доктор Ребус зітхнув. — Здається, мені доведеться розповісти про все Патрицію.
— Не пощастило, сер.
Капітан мовчав, аж поки вони перейшли через Латунний міст.
— Капрале Моркво, — сказав він, — пам’ятаєш, я завжди говорив тобі про важливість спостережливості?
— Так, капітане. Я завжди уважно слухав ваші поради з цього приводу.
— Отже, Варто, що ви наспостерігали?
— Хтось розбив дзеркало. Усі знають, що найманці люблять дзеркала. Але якщо це був музей, чому там було дзеркало?
— Перепрошую, сер.
— Хто це сказав?
— Я, сер. Молодший констебль Дуболом.
— О, так. Так?
— Я трохи знайомий з феєрверками, сер. Я знаю їхній запах. Там пахло не феєрверками. Чимось іншим.
— Добре… внюхано, Дуболоме.
— А ще там були шматки горілої мотузки та шківи.
— Я чув запах дракона.
— Справді, капітане?
— Я на цьому розуміюся, — Ваймз скривився. Якщо проведеш стільки часу в компанії леді Ремкін, то незабаром починаєш розуміти, як пахнуть дракони. Якщо під час вечері щось поклало голову тобі на коліна, краще мовчки частувати його ласощами та лише сподіватися, що в нього не буде гикавки.
— У кімнаті була скляна шафа, — сказав він. — І хтось її розбив. Що думаєте? Так, щось викрали. У пилюці я знайшов картку, але її встигли забрати, поки я говорив зі старим Ребусом. Я б віддав сто доларів, тільки б дізнатися, що на ній було написано.
— Чому, капітане? — здивувався капрал Морква.
— Тому що цей покидьок Ребус не хоче, аби я дізнався.
— І я знаю, від чого з’явилася та яма, — сказала Анґва.
— Від чого?
— То вибухнув дракон.
Вони йшли в приголомшливій тиші.
— Це цілком можливо, — погодився Морква. — Ці маленькі чорти вибухають навіть від звуку падіння шолома.
— Дракон, — пробурмотів Ваймз. — Молодший констеблю Анґво, звідки така ідея?
Анґва вагалася. «Мені собака розповів», — точно не ті слова, які призводять до кар’єрного зростання.
— Жіноча інтуїція, — пожартувала вона.
— Припускаю, — сказав Ваймз, — твоя інтуїція ризикне розповісти, що саме викрали?