— Він у кольчузі, — сказала пані Кекс. Вона обома руками тримала відро гравію. — І має повні вуха мила.
— А, тоді зрозуміло.
— Оі, я можу попросити його піти, — сказала пані Кекс. — У випадку, якщо щось піде не так. Особливо, якщо у нього є кілок. Я не можу цього допустити. Натовпи людей у передпокої, розмахування факелами…
— Здається, я знаю, хто це, — сказала Анґва. — Я сама потурбуюся про гостя.
Вона заправила сорочку.
— Коли будеш виходити, замкни за собою, — виходячи в коридор, крикнула їй навздогін пані Кекс. — Я хочу змінити пану Мигалю ґрунт у труні, бідолашечку знов болі в спині мучать.
— Щось воно схоже на гравій, пані Кекс.
— Ортопедичний гравій!
Морква стояв на порозі у шанобливій позі з шоломом під пахвою і дуже збентеженим виразом обличчя.
— Ну? — недоброзичливо сказала Анґва.
— Ем. Доброго ранку. Я думав, ну бачиш, мабуть, ти небагато знаєш про місто, ось так. Я можу, якщо ти хочеш, якщо ти не заперечуєш, і сьогодні немає чергування… трохи показати тобі місто…
На якусь мить Анґві здалося, що вона заразилася передбаченням від пані Кекс. В її уяві промайнули різні варіанти майбутнього.
— Я ще не снідала, — сказала вона.
— У ґномській забігайлівці «Буравчик» на Кабельній вулиці непогані сніданки.
— Час обідати.
— Вартові Нічної сторожі в такий час ще снідають.
— Я майже повністю вегетаріанка.
— Там подають соєвих щурів.
Вона здалася.
— Гаразд, тільки візьму плащ.
— Хар-хар, — почувся голос, сповнений спопеляючого цинізму.
Вона опустила погляд. Позаду Моркви сидів Гаспод, він намагався одночасно люто чухатися і втуплювати погляд Анґві прямо в очі.
— Минулої ночі ми загнали кота за дерево, — сказав Гаспод. — Ми з тобою. Ми могли б бути разом. Доля звела нас разом, це її перст…
— Геть.
— Перепрошую? — щиро здивувався Морква.
— Не ви. Собака.
Морква озирнувся.
— Він? Він тобі заважає? Він хороший хлопчик!
— Гав-гав, печиво.
Морква автоматично помацав кишені.
— Бачиш? — сказав Гаспод. — Він простий як двері. Ти ж згодна?
— У ґномські забігайлівки пускають з собаками? — спитала Анґва.
— Ні, — відповів їй Морква.
— Трясця, — вилаявся Гаспод.
— Справді? Мені підходить, — сказала Анґва. — Ходімо.
— Вегетаріанка? — пробурмотів Гаспод, кульгаючи за ними. — Брехуха.
— Мовчати.
— Перепрошую? — знову здивувався Морква.
— Вибачте, подумала вголос.
Подушка Ваймза була холодною і твердою. Він обережно її помацав. Вона була такою холодною і важкою, бо була не подушкою, а столом. Його щока, схоже, до нього прилипла, і він намагався не думати, що то за клейка субстанція їх поєднала.
Він навіть не встиг зняти свою кольчугу.
Але йому вдалося відклеїти одне око.
Він писав у своєму зошиті. Намагався все розставити на свої місця. А потім заснув прямо за столом.
Котра година? Немає часу відновлювати всю картину. Він прочитав:
Викрадено з Гільдії найманців:
ружжо —> убито Клевця.
Запах феєрверків. Шматок свинцю.
Алхімічні Символи. 2-ге тіло в річці. Клоун.
Де його червоний ніс? Ружжо.
Його погляд застиг на папірці з закарлючками.
«Я на правильному шляху, — подумав він. — Не важливо знати, куди цей шлях веде. Треба просто ним іти. Якщо придивитися, завжди можна виявити злочин. Тут явно видно руку найманців.
Іти за кожною підказкою. Перевіряти кожну деталь. Копати, копати.
Їсти хочу».
Він встав на ноги, похитався і подивився на своє обличчя в тріснуте дзеркало над чашею для вмивання.
Події попереднього дня відфільтровувалися через брудну марлю пам’яті. Центральну позицію займало обличчя лорда Ветінарі. Сама думка про нього розгнівала Ваймза.
Просто чудово! Він наказав Ваймзу припинити розслідування крадіжки з…
Ваймз витріщився на своє зображення у дзеркалі.
…Щось вкололо його у вухо і розбило дзеркало.
Миттєво Ваймз перевів свій пильний погляд на новий отвір у штукатурці, оточений залишками дзеркальної рами. Навколо нього уламки скла дзвеніли по підлозі.
Ваймз застиг на місці.
Потім його ноги, дійшовши до висновку, що мозок перебуває в іншому місці, кинули решту тіла на підлогу.
На столі також задзвеніло. Вибухнула недопита пляшка «Обіймиведмедя». Ваймз навіть не міг згадати, коли її купував.
Він доповз до вікна і нарешті випростався.
У його свідомості спливали образи. Мертвий ґном. Отвір у стіні…
Думка, здавалося, зароджувалася в його спинному мозку і лише потім поширювалася до головного: стіни були з дерева та штукатурки, та ще й старі; якщо постаратися, їх можна проколупати пальцем. Щодо шматка свинцю…
Він встиг стрибнути на підлогу саме в той момент, коли у стіні біля колишнього дзеркала з’явився новий отвір, що дивовижним чином збігався за діаметром з отворами, уже пробитими у стіні біля вікна. Повітря заповнив пил від штукатурки.
Його арбалет стояв притулений до стіни. Стріляти з нього Ваймз не вмів. А хто взагалі вмів? Наводиш на мішень і стріляєш. Він підтягнув його до себе, перекотився на спину, уперся ногою в скобу і з силою потягнув тятиву доти, доки щось клацнуло, і тятива стала на місце.
Потім він перекотився, підвівся на одне коліно і вклав у жолоб стрілу.
Це точно була баліста, не що інше. Мала бути. Можливо, навіть розміром з дорослого троля. Хтось затягнув її на дах оперного театру чи навіть вище…
«Вогонь на себе, вогонь на себе… — він підхопив шолом і начепив його на кінець наступної стріли. — Що потрібно зробити — присісти під вікном і…»
Він на мить замислився. Потім перекотився по підлозі у той кут кімнати, де стояла жердина з гаком на кінці. Колись її використовували, щоб відчиняти вікна на верхніх поверхах, а тепер вона іржавіла у кутку.
Він закріпив шолом на кінці жердини, сам втиснувся у кут, а жердину всіма силами поставив таким чином, щоб шолом визирав над підвіконням, і…
Джбунь.
Тріски розлетілися саме з тієї точки, де зараз повинна була відчувати значні незручності людина, яка тримає шолом на жердині.
Ваймз усміхнувся. Хтось намагався його вбити, і це змусило його почувати себе живішим, аніж останні декілька днів.
І вони були не такі розумні, як Ваймз. Завжди варто сподіватися, що ваш потенційний убивця буде саме таким.
Він турнув жердину, підняв арбалет, прокотився повз вікно, вистрілив у невиразну форму на даху оперного театру навпроти, сподіваючись, що арбалетна стріла може подолати таку відстань, перестрибнув через усю кімнату і рвонув ручку дверей. Коли він вибігав, щось зі свистом розтрощило одвірок.
Він біг задніми сходами, через двері, дах туалету, провулок Суглобний, вгору задніми сходами ретрофренолога Зорго[15], вмить удерся до операційної і скочив до вікна.
Зорго та його пацієнт здивовано на нього глянули.
На даху опери не було нікого. Ваймз озирнувся і зустрівся з парою спантеличених поглядів.
— Доброго ранку, капітане Ваймзе, — сказав ретрофренолог, його масивна рука досі тримала молот у повітрі.
Ваймз якось дивно, маніакально посміхнувся.
— Просто мені здалося, — почав він, видумуючи історію на ходу, — що на даху сидить цікавий рідкісний метелик.
15
Ретрофренологи працюють таким чином. Френологія, як всім відомо, — це спосіб визначати чийсь характер, схильності та здібності, досліджуючи нерівності його голови. Тому — як вимагає сувора логіка Анк-Морпорка — повинна бути можливість формувати чийсь характер, завдаючи пацієнту ретельно відміряні удари у потрібних місцях. Можна зайти до спеціаліста і замовити артистичний темперамент зі схильністю до самокопання та дещицею істеричності. Насправді ви отримаєте лише удари по голові цілим арсеналом різноманітних молоточків, однак така діяльність створює зайнятість і сприяє обігу капіталу, а це головне.