Троль і пацієнт ввічливо дивилися повз нього.
— Поки біг сюди, метелик, певно, вже полетів, — засмучено сказав Ваймз.
Він підійшов до дверей.
— Вибачте, що потурбував, — сказав він і пішов геть.
Пацієнт Зорго з цікавістю спостерігав за ним, доки той не зник з поля зору.
— Здається, у нього був арбалет, — сказав він врешті-решт. — Дивно. Він погнався за цікавим рідкісним метеликом з арбалетом.
Зорго знову налаштував накладену на лисину пацієнта сітку бажаних нерівностей.
— Хтозна, — сказав він, — може, Ваймз бореться з метеликами, які, за чутками, створюють усі ті урагани, — він знову підхопив молот. — Що формуємо сьогодні? Рішучість, так?
— Так. Ні. Можливо.
— Точно, трохи рішучості не зашкодить, — Зорго прицілився. — Буде, — сказав він з абсолютною впевненістю, — не дуже боляче.
Це була більше, ніж просто забігайлівка. Для ґномів це був своєрідний будинок культури. Коли Анґва увійшла, згинаючись майже вдвічі, голоси затихли, але, коли слідом за нею увійшов Морква, гомін відновився та став навіть ще гучнішим, хоча жартів стало менше. Капрал весело привітався з гостями закладу.
Потім він обережно прибрав два стільці. Якщо сидіти на підлозі, то можна було згинатися трохи менше.
— Дуже… миле місце, — сказала Анґва. — Етнічне.
— Я досить часто тут буваю, — сказав Морква. — Годують добре і, звичайно, тут зручно тримати вуха насторожі.
— Щодо останнього сумніваюся, — розсміялася Анґва.
— Перепрошую?
— Ну, я маю на увазі, вуха… вони ж у вас… колінами закриті…
Вона відчувала, що з кожним словом прірва між ними стає все ширшою.
Галас знову припинився.
— Е-е, — почав Морква, невпинно на неї дивлячись. — Як би пояснити… Тут говорять мовою ґномів… але слухають мовою людей.
— Вибачте.
Морква усміхнувся, а потім кивнув кухару за прилавком і голосно прокашлявся.
— Здається, у мене десь була цукерка від кашлю, — почала Анґва.
— Я замовив сніданок, — сказав Морква.
— Ви знаєте меню напам’ять?
— О, так. Тим паче, воно є на стіні.
Анґва повернулася і знову подивилася на те, що на перший погляд мало вигляд випадкових подряпин на стіні.
— Це оґґська мова, — сказав Морква. — Стародавнє і поетичне рунічне письмо, походження якого втрачено в туманах часу, але, як вважається, його винайдено ще до появи наших богів.
— Дивина! І що там написано?
Морква цього разу справді прокашлявся.
Овочевий салат, яйце, боби, щур — 12 центів.
Овочевий салат, щур, смажені хлібці — 10 центів.
Вершковий сир, щур — 9 центів.
Щур, квасоля — 8 центів.
Щур, кетчуп — 7 центів.
Щур — 4 центи.
— А чому кетчуп коштує майже стільки, як і щур? — поцікавилася Анґва.
— А ти пробувала щура без кетчупу? — сказав Морква. — Я замовив нам смажені хлібці. Ти коли-небудь куштувала ґомські смажені хлібці?
— Ні.
— Їх потрібно скуштувати хоч раз у житті, — сказав Морква. Він, здається, обдумував сказане. — У більшості людей саме так і виходить, — додав він[16].
Через три з половиною хвилини після пробудження капітан Семюел Ваймз, вартовий Нічної сторожі, робив останні кроки сходами, що вели на дах міського оперного театру, жадібно хапаючи повітря, але не витримав і виблював, одночасно вивергаючи нотки трагедії і комедії.
Потім він притулився до стіни, байдуже розмахуючи перед собою арбалетом.
На даху більше нікого не було. Була лише дахівка, що жадібно вбирала в себе ранкове сонячне світло. Рухатися далі було вже надто спекотно.
Коли йому стало трошки легше, капітан понишпорив між димоходів та маленьких віконець. Він знайшов лише десятки місць, де можна спуститися вниз, і тисячу місць, де можна сховатися.
Звідси він добре бачив свою кімнату. Цікаво, що він міг бачити кімнати більшості жителів міста.
Баліста… та ні…
Що ж, добре. Принаймні десь повинні бути свідки.
Він підійшов до краю даху і визирнув.
— Агов, унизу! — привітно крикнув він. Він моргнув. Внизу було ще шість поверхів — не найкращий вид для щойно спустошеного шлунку.
— Ем… Ти не могла б підійти ближче? — попросив капітан.
— Араз…
Ваймз зупинився. Камені заскрипіли, і ґарґуйля почала наполегливо підніматися наверх, рухаючись, як персонаж дешевої лялькової анімації.
Він небагато знав про ґарґуйль. Морква якось казав, що це, як не дивно, міський вид тролів, який розвинувся у симбіозі з жолобами, і він захоплювався тим, як вони збирали стічну воду через вуха і випускали через дрібні сита в роті. Вони, мабуть, були найдивнішим видом у Дискосвіті[17]. Птахи переважно не гніздилися на будівлях, колонізованих ґарґуйлями, а кажани переважно облітали їх якомога далі.
— Як тебе звати?
— Арниза-е-Одвейська.
Губи Ваймза рухалися, коли він подумки додавав усі ті звуки, які пропустила істота, що не вміла повністю стуляти рота. Карниза-де-Бродвейська. Ім’я ґарґуйлі завжди було тісно пов’язане з місцем її проживання, чи краще сказати, розташування.
— Ну що ж, Карнизо, — сказав він, — ти знаєш, хто я?
— І, — похмуро сказала ґарґуйля.
Ваймз кивнув. Це створіння сидить тут, пропускаючи через вуха воду або комах (коли дощу немає). Невелике в таких осіб коло спілкування. Навіть у прищів діяльність передбачає більше соціальних контактів.
— Я капітан Ваймз, Нічна сторожа.
Ґарґуйля нагострила свої величезні вуха.
— Ер. О и аєш ана Оркву?
Ваймз знову напружився, щоб перекласти це. Він блимнув оком.
— Ти знаєш капрала Моркву?
— О, Ерр. Уссі ають Оркву.
Ваймз пирхнув. «Я тут виріс, — подумав він, — і, коли я йду вулицею, всі говорять: „А це що за похмурий телепень?“ Морква тут кілька місяців, і всі його знають. І він усіх знає. Та ще й усім подобається. Мене би це дратувало, якби він і правда не був таким схильним подобатися».
— Живучи тут, — сказав Ваймз, добряче зацікавившись, незважаючи на більш нагальні питання, що роїлися в його свідомості, — звідки ти знаєш Оркву… Моркву?
— Ін іноді ихо-ить юи, ово-ить ами.
— Авді?
— Ак.
— А ще хтось приходив сюди? Буквально щойно.
— Ак.
— Ти бачила, хто це був?
— І. Ін ускав тут ейєр-ерки. А отім обіг а О-о-ер-о-у у-ицю.
«Олофернова вулиця, — переклав Ваймз. — Тож злочинець, ким би він не був, утік уже далеко».
— У й-ого ула алка, — уже добровільно продовжила Карниза. — Алка, ейєр-ерк.
— Що?
— Ейєр-ерк. У ж о! А-ах! Ух! А-ам! Окети! А-ах!
— А, феєрверк!
— Ак, ін!
— Палка-феєрверк? Наче… палка-ракетниця?
— О, йо-оп! Алка, и ці-ишся, а алка ро-ить А-АХ!
— Ти цілишся, і палка робить БАБАХ?
— Ак.
Ваймз почухав голову. Наче робота чаклунів. Але вони не робили бабах. Принаймні навмисне.
— Гаразд… дякую, — сказав він. — И уже о-омогла.
Він повернувся назад до сходів.
Хтось намагався його вбити.
А Патрицій застерігав його від розслідування крадіжки з Гільдії найманців. «Крадіжка», — подумав він.
До цього часу Ваймз навіть не був упевнений, що сталася крадіжка.
До того ж не варто забувати про закони випадковості. У роботі вартових вони відіграють набагато більшу роль, ніж хотілося б. На кожне вбивство, яке розкривалося ретельним дослідженням відбитка взуття або недопалка сигари, сотня не розкривалася взагалі, тому що вітер невчасно зірвав листя з дерева, або тієї ночі не було дощу. Тож багато злочинів розслідуються методом вдалого збігу обставин — то могла бути випадкова зупинка автомобіля, підслухана розмова, особа відповідного походження, яка опинилася на відстані п’яти миль від місця злочину без алібі…
16
Щур під вершковим сиром — це лише одна з відомих страв Дискосвіту, котрі доступні у мегаполісі, що зветься Анк-Морпорк. Згідно з публікацією Гільдії торговців «Ласькаво просимо до Анк-Морпорка, мїста тищі несподіванок»: «У найкращих торгових центрах міста також можна скуштувати куляш, печиво диявола, копчену пікшу, сумний пудинг, пельмені з лахміттям (Не плутати з шотландськими пельменями. Анк-морпоркська страва відчувається в роті як найлегший десерт, а в животі — як важезна куля для боулінгу.) і — як його не згадати — поморді сендвіч, цікавий також унікальним способом подачі». У путівнику прямо сказано: «Щоб відчути справжній смак Анк-Морпорка, радимо замовляти саме поморді сендвіч».
17
Це була щира неправда. Ваймз мандрував лише пішки і мало що знав, наприклад, про ланкрську суїцидальну пліснявку чи тіньову лемму, яка живе лише у двох вимірах і їсть математиків, чи квантового метелика погоди. Але не виключено, що найдивніший і, можливо, найсумніший вид у Дискосвіті — слон-відлюдник. Ця істота, не маючи такої товстої шкури, як у її найближчих родичів, живе в хатах, постійно рухаючись і добудовуючи своє житло. Тож мандрівник землями Якдивноляндії може прокинутися вранці посеред села, якого напередодні не існувало.