Приглушені голоси, здавалося, наближалися.
— Золото, золото, золото…
— Тепер ти співаєш приспів!
З іншого боку, існували більш пристойні способи зайти до бібліотеки.
Він підбіг до полиць і вибрав визначну працю Горбитюльпа «Як убевати комах». Дві тисячі сторінок.
Ідучи Скун-авеню, Ваймз відчував якусь дивну легкість. Він усвідомлював, як його внутрішній Ваймз волав від несправедливості. Зовнішній Ваймз його ігнорував.
В Анк-Морпорку не можна одночасно бути справжнім вартовим і адекватною людиною. Якщо ти адекватний, то обов’язково почнеш бути небайдужим. А бути небайдужим в Анк-Морпорку — це наче відкрити бляшанку з м’ясом посеред зграї піраній.
Кожен вирішував цю проблему по-своєму. Колон ніколи не думав про це, та й Ноббі про це не хвилювався, а новобранці ще служили недостатньо довго, щоб це зрозуміти. А Морква… Морква просто був собою.
Щодня в місті гинули сотні людей — найчастіше то були самогубства. Одним більше, одним менше — яка різниця?
Внутрішній Ваймз бився і рвав на собі волосся.
Навколо фамільного будинку Ремкінів стояло кілька карет, а подвір’я, здавалося, оточили різні родички та взаємозамінні Емми. Вони щось пекли та полірували. Ваймз увійшов, залишившись більш-менш непоміченим.
Сибіл він знайшов біля драконових загонів. Вона була, як завжди, у гумових чоботях та обладунках для захисту від драконів. Вона прибирала, вочевидь, не знаючи про всі ті заворушення у будинку та біля нього.
Коли двері за Ваймзом зачинилися, вона підняла погляд.
— Ти сьогодні рано, — сказала вона. — Мені набридла вся та метушня, і тому я втекла сюди. Але незабаром доведеться іти перевдягатися…
Побачивши вираз його обличчя, вона зупинилася.
— Щось трапилося?
— На роботу я не повернуся, — сказав Ваймз.
— Справді? Минулого тижня ти казав, що відпрацюєш до останньої години. І навіть казав, що радий цьому.
«Від старенької Сибіл важко щось приховати», — подумав Ваймз.
Вона погладила його по руці.
— Я рада, що ти з цим покінчив, — сказала вона.
Капрал Ноббс влетів до штабу Сторожі і грюкнув за собою дверима.
— Що там? — спитав Морква.
— Погані справи, — сказав Ноббі. — Кажуть, що тролі планують вирушити до палацу, щоб визволити Вуглеморда. Скрізь тиняються банди ґномів і тролів. Шукають неприємностей. І жебраки. Вони любили Летицію. А ще дуже багато членів гільдій. Місто, — сказав він, почуваючись надзвичайно важливим, — це, безперечно, бочка із «Порошком № 1».
— Як ти оціниш ідею провести ніч на відкритій рівнині? — запитав його Колон.
— А як це пов’язано із тим, що відбувається?
— Якщо сьогодні хтось кине сірника не туди, то прощавай, Анку, — понуро відповів сержант. — Зазвичай ми зачиняємо міські ворота. Але навряд чи зараз це спрацює. Води в річці не більше кількох футів.
— Ви затоплювали все місто лише для того, щоб погасити якусь там пожежу? — здивувалася Анґва.
— Так.
Морква дивився на стіну.
Він витяг із кишені невелику, поношену чорну книжку і почав гортати сторінки.
— Скажіть, — сказав він ледь відсторонено, — чи не було злісних порушень закону та порядку?
— Уже п’ятсот років, — сказав Колон, — сам Анк-Морпорк — це злісне порушення закону та будь-яких порядків.
— Та ні. Я маю на увазі, більше, ніж зазвичай. Це важливо, — Морква перегорнув сторінку. Його губи рухалися мовчки. Він читав.
— Гадаю, те, що мене закидали незрозуміло чим — це порушення закону та порядку, — сказав Ноббі.
Він подивився на вирази облич присутніх.
— Не думаю, що це можна якось приліпити до справи, — сказав Колон.
— Воно вже все прилипло, — сказав Ноббі, — а щось навіть через комір сорочки протекло.
— Навіщо кидати в тебе незрозуміло чим? — запитала Анґва.
— Я вартовий, — пояснив Ноббі. — Ґноми не люблять вартових, тому що ми не зарадили вбивству пана Клевця, тролі не люблять вартових через арешт Вуглеморда, а люди не люблять вартових через те, що місто кишить ґномами та тролями.
Хтось постукав у двері.
— Мабуть, це розгніваний натовп, — меланхолійно сказав Ноббі.
Морква відчинив двері.
— Ні, це не розгніваний натовп, — заявив він.
— У-ук.
Це був орангутан, який приніс непритомного ґнома, а позаду нього повільно плівся троль. Але, якщо ми вже про розгніваних, орангутан був дуже розгніваним.
Віллікінс, дворецький леді Ремкін, наповнив для нього велику ванну. Ха! Завтра це будуть його дворецький та його ванна. Це вам не стара сидяча ванночка, які ставили лише перед комином через те, що вода в них швидко ставала холодною. Ні. В маєтку Ремкінів вода збиралася з дахів у велику цистерну, і після того, як її процідять від голубів, її нагрівав старий гейзер[24], тоді вона прямувала свинцевими трубами, що скрипіли та стукотіли, до пари потужних мідних кранів, а з кранів вода потрапляла до емальованої ванни. На пухнастому рушнику поруч лежали великі жорсткі щітки, три види мила та губка з люфи.
Віллікінс терпляче стояв біля ванни, наче ледь тепла вішалка для рушників.
— Що? — спитав Ваймз.
— Його світлість… тобто батько її світлості… йому потрібно було терти спину, — пояснив Віллікінс.
— Краще іди допоможи старому гейзеру топити піч, — твердо сказав Ваймз.
Залишившись наодинці зі собою, він вибрався зі свого нагрудника і кинув його в кут. Слідом на підлогу впали кольчужна сорочка, шолом, сумка з грошима і різні шкіряні та бавовняні дивовижі, що були бар’єром між вартовим та рештою світу. А потім він дещо нерішуче занурився у ванну.
— Спробуйте мило. Мило допоможе, — радив Щебінь.
— Не рухайся. Зрозуміло? — казав Морква.
— Ви мені зараз голову відкрутите!
— Ну ж бо, намилюйте йому голову!
Почувся дзеньк, і шолом Дуболома нарешті упав на підлогу.
Звільнившись від шолома, з’явилася Дуболомова голова. Блимаючи від яскравого світла, Дуболом суворо дивився на бібліотекара і гарчав.
— Він вдарив мене по голові!
— У-ук.
— Він каже, що ви увійшли через підлогу, — зауважив Морква.
— І це вже привід бити по голові?
— Дещо з того, що входить до Невидної академії через підлогу, навіть не має голови, — сказав Морква.
— У-ук!
— Або ж сотні. Чому ви туди вкопалися?
— Ми не вкопувалися. Ми викопувалися…
Морква сидів і слухав. Він перебив лише двічі.
— Вистрілив у тебе?
— П’ять разів, — радісно сказав Щебінь. — Я повинен буду доповісти про пошкодження нагрудника, але моє тіло закрило собою його задню частину, врятувавши таким чином міську власність вартістю три долари.
Морква продовжував слухати.
— Каналізація? — врешті-решт спитав він.
— Як усе місто, під землею. Ми бачили корони та інші різьблені штуки на стінах.
Очі Моркви виблискували.
— Це означає, що вони там іще з часів, коли у нас були королі! А коли ми знову перебудовували місто, то забули, що вони там є…
— Гм. Це ще не все, — сказав Дуболом. — Ми… щось знайшли.
— Що?
— Щось недобре.
— Вам це зовсім не сподобається, — сказав Щебінь. — Недобре-пренедобре. Гірше, ніж просто недобре.
— Ми вирішили, що краще залишити його там, — сказав Дуболом, — оскільки це доказ. Але ви повинні це побачити.
— Воно таке недобре, — не зупинявся троль, який потроху починав перегріватися.
— Що ж воно таке?
— Якщо ми скажемо, ви скажете, що ми дурні етнічні меншини та чортові жартівники, — сказав Щебінь.
— Тож краще піти і подивитися, — додав Дуболом.