Ноббі взяв зі стелажа мисливський арбалет. Поки він натягував тятиву, його худющі кінцівки гуділи від напруги.
— Стріли до нього уже розбазарив?
— Так ось же вони, поруч!
Ноббі взяв із полиці одну стрілу і вставив її у паз. Потім оглянув ручку. Він обернувся.
— Чудова інвентаризація! — сказав Ноббі. — Беремо усе.
Чоловік стояв під прицілом Ноббі, але, на подив Анґви, не здавав позицій.
— Хочете налякати мене цим маленьким арбалетом? — обурився він.
— А що, цей маленький арбалетик тебе не лякає? — спокійно продовжував Ноббі. — Ні. Та й правильно. Він малесенький. Такий маленький арбалетик не може налякати такого чоловіка, як ти, він же такий малесенький. Щоб налякати такого, як ти, потрібен більший арбалет, ніж цей.
Анґва віддала б місячну зарплатню лише за те, щоб побачити обличчя квартирмейстера. Вона лише бачила, як Щебінь підняв облоговий арбалет, зарядив його однією рукою і з ледь чутним бурчанням ступив вперед. Тепер вона могла уявити, як заоберталися його очі, коли йому в шию вперлася холодна металева стріла.
— А отой позаду тебе, то великий арбалет, — сказав Ноббі.
Шестифутова залізна стріла була не дуже гострою. Її призначенням було трощити двері, а не робити складні хірургічні операції.
— Мені стріляти? — пробурчав Щебінь чоловікові прямо у вухо.
— Ви не зважитеся тут стріляти! Це облогова зброя! Вона пройде прямо крізь стіну!
— Ну потім і крізь стіну, — натякнув Ноббі.
— О, а це для чого? — цікавився Щебінь своєю новою зброєю.
— Розумієш…
— Сподіваюся, ти добре все це беріг, — сказав Ноббі. — Ці речі стають небезпечними, коли метал недоглянутий. Особливо запобіжник.
— А що таке запобіжник? — питався Щебінь.
Стало тихо.
Десь глибоко всередині Морква відкопав втрачений голос.
— Капрале Ноббсе?
— Так, сер!
— Якщо не заперечуєте, продовжу я.
Він обережно опустив облоговий арбалет, але Щебінь згадав той коментар про людей, і арбалет знову піднявся вгору.
— Що ж, — почав Морква, — мені не подобається цей елемент примусу. Ми тут не для того, щоб знущатися з цього бідолашного чоловіка. Він міський службовець, такий же, як і ми всі. Ми не повинні його залякувати. Чому би просто не попросити?
— Перепрошую, сер, — сказав Ноббі.
Морква погладив зброяра по плечу.
— Ми можемо взяти зброю? — ласкаво спитав він.
— Що?
— Зброю. Для офіційної місії.
Зброяр, здавалося, повністю втратив зв’язок з реальністю.
— Тобто я маю вибір? Я можу відмовити? — не розумів він.
— Авжеж. Ми в Анк-Морпорку намагаємося співпрацювати, а не примушувати. Якщо ви з якихось причин не можете задовільнити наш запит, просто скажіть нам.
Динь! — і кінчик залізної стріли знову вдарив по потилиці зброяра. Він даремно намагався щось сказати, бо єдиним словом, про яке він міг зараз думати, було слово «вогонь», що могло пролунати у будь-яку мить.
— Ага, — сказав він. — Ух. Так. Правильно. Звичайно. Добре. Гаразд. Візьміть усе, що вам потрібно.
— Добре, дякую. Сержант Колон видасть вам розписку, де буде вказано, що ви відпустили зброю добровільно.
— Я? Добровільно?
— Звичайно, це ваша власна добра воля. Вибір.
Обличчя чоловіка перекривилося у відчайдушних роздумах.
— Я вважаю…
— Що?
— Я вважаю, що ви уповноважені взяти всю цю зброю. Беріть.
— Чудовий чоловіче, у вас є візок?
— А ти не чув, що вони там говорять про ґномів? — Дуболома досі турбувало це питання.
Анґва знову подумала, що Морква не розуміє іронії. Кожне слово він розумів буквально. Якби зброяр протримався трохи довше, Морква, мабуть, відступив би. Хоча між «мабуть» і «точно» була невелика різниця.
Ноббі доходив до кінця ряду стелажів, час від часу захопливо вигукуючи, коли йому траплявся черговий бойовий молот або особливо грізний палаш. Він хапав усе й одразу.
Аж ось він кинув усе і помчався уперед.
— Ух ти! Хапонійська пожежна машина! Оце моє! Метеор!
Вони почули, як він шурхотить у темряві. Він вийшов на світло, штовхаючи своєрідний смітник на маленьких скрипучих колесах, з різними ручками та товстою шкіряною сумкою. Попереду конструкції була якась насадка. Сама конструкція була схожа на дуже великий чайник.
— Навіть шкіра змащена! Краса!
— Що це? — поцікавився Морква.
— А у баці є мастило! — Ноббі енергійно покачав помпу. — Я нещодавно чув, що її заборонено у восьми країнах, а три релігії заявили, що відлучать від церкви усіх солдатів, які наважаться її використовувати![25] Вогником ніхто не пригостить?
— На, — сказав Морква, — але що…
— Дивіться!
Ноббі запалив сірник, приклав його до трубки десь попереду пристрою і потягнув за важіль.
Полум’я згасло.
— Потрібно трохи приноровитися, — сказав Ноббі, чорний від сажі.
— Ні, — заперечив Морква. Він би на все життя запам’ятав, як вогняний струмінь обпалює його обличчя на шляху до протилежної стіни.
— Але це…
— Ні. Вона занадто небезпечна.
— Вона і призначена…
— Я маю на увазі, що вона може зашкодити людям.
— Ага, — сказав Ноббі, — гаразд. Міг би і попередити. Що ми шукаємо зброю, яка не шкодить людям. Так?
— Капрале Ноббсе? — сказав сержант Колон, який був навіть ближче до полум’я, ніж Морква.
— Так, сержанте?
— Ти чув капрала Моркву. Жодної варварської зброї. А ось що цікаво — звідки ти знаєш про всю цю зброю?
— Військова служба.
— Ноббі? Що, правда? — здивувався Морква.
— Підрозділ спеціального призначення. Дуже відповідальна робота.
— І що то була за посада?
— Квартирмейстер, сер, — промовив Ноббі, спритно віддаючи честь.
— Ти працював квартирмейстером? — продовжував дивуватися Морква. — В якій армії?
— Герцога Псевдопольського, сер.
— Але Псевдополь не переміг у жодній битві!
— Що ж…
— Кому ти продавав зброю?
— Це наклеп! Наклеп! Ми не винні! Вони просто витрачали багато часу на полірування та заточування.
— Ноббі, це я, Морква, я говорю з тобою. Скільки часу, хоч приблизно?
— Приблизно? Ну. Близько ста відсотків, якщо ми говоримо приблизно, сер.
— Ноббі?
— Сер?
— Можеш не називати мене «сер».
— Так, сер.
Зрештою, Дуболом залишився вірним своїй сокирі, але додав ще пару «на чорний день»; сержант Колон вибрав піку бо найважливішою рисою піки було те, що всі подій відбуваються на іншому її кінці; молодший констебль Анґва без особливого ентузіазму вибрала короткий меч, а капрал Ноббс…
…Капрал Ноббс обвішався усім, через що мав подобу механічного дикобраза з лез, луків, наконечників і всіляких куль, що висять на кінцях моргенштернів.
— Ноббі, ти впевнений? — Морква намагався достукатися до здорового глузду. — Нічого не хочеш залишити?
— Сер, але ж вибрати так важко.
Щебінь вішав на себе величезного лука.
— Щебню, більше нічого не хочеш взяти?
— Ні, сер! Хіба що Кремніта та Морена, сер!
Двоє тролів, які працювали у зброярні, вишикувалися позаду Щебня.
— Вже прийняв їхню присягу, сер, — сказав Щебінь. — Старою трольською клятвою.
Кремніт, як міг, салютував.
— Він сказав, що, якщо ми не приєднаємося і не зробимо все, що нам скажуть, він візьме наші ґугулузькі голови і позабиває їх нам у плечі, — сказав троль.
— Дуже стара трольська клятва, — пишався Щебінь. — Добре відома і традиційна.
— Один із них міг би тягти хапонійську пожежну машину… — з надією проказав Ноббі.
— Ні, Ноббі. Ну… Хлопці, ласкаво просимо до Сторожі.
— Капрале Моркво?
25
А ще п’ять оголосили її божественною зброєю і наказали використовувати проти усіх невірних, єретиків, гностиків і прихожан, що порушують тишу під час проповіді.