— Ти що, зараз підеш кататися? — запитав його Цвілак, глянувши на годинник на руці. Цвілак був одним із небагатьох Тарасових знайомих, хто досі носив годинник. Крістан ще, ну, і так, Дрварич теж. — Ти знаєш, котру годину показує ця штука?
— Це щоб не погладшати.
Цвілак спрямував на колегу жалісливий погляд.
— Ти погладшаєш?
Як цікаво іноді буває — навіть найрозумніші люди, люди науки, можуть сплутати причину і наслідок, коли дивляться на щось з погляду своєї професії. Тарас був худорлявим через те, що рухався, і рухався, щоб бути худорлявим. Він не раз усміхався, коли чув: «Добре тобі, такому худому, можеш їсти все що захочеш». Ніби їжа проходила крізь нього транзитом.
— Ну, то вважай, це для того, аби мені потім у буфеті краще пішло пиво.
Цвілак усміхнувся.
— Ти хотів сказати — кока-кола? Ну, мені добре піде і без катування спортом.
— Ні, — сказав Тарас, — повір, не так, як мені.
Трасу від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, точніше місцевість, по якій вона пролягала, Тарас знав назубок, і коли на ній було багато снігу, вона здавалася Тарасові найкращою у Словенії: вигиниста, але без убивчих підйомів, прокладена колами, довжина найбільшого становила десять кілометрів, і дуже часто на ній було не так багато людей, як у якомусь іншому, більш відомому лижно-біговому центрі. Він міг бігти на лижах і не ухилятися від фрустрованих спортсменів, які не досягли успіху в змаганнях і задовольняли своє его за рахунок таких, як Тарас. Найбільшою небезпекою було натрапити на сліди безневинних собачників — їхнє взуття залишало на трасі діри, в яких ламалися палиці, а послизнувшись на собачому лайні, можна було полетіти сторч. О цій порі Тарас був тут сам.
Він любив біг на лижах понад усі види спорту. По-перше, тому, що було задіяно все тіло: мʼязи ніг, звичайно, від литкових до сідничних, мʼязи живота, мʼязи спини і рук. А також серце, легені, артерії — повна тобі мʼязово-васкулярна комбінація. Їзда на лижах по втоптаному снігу через півгодини переходила у своєрідну медитацію. Непотрібні думки випаровувались; якщо вірити людям, які професійно вивчали тіло, то гормони стресу щезали під навалою ендорфінів, лишався тільки ритм, почергове піднімання то правої, то лівої лижі, відштовхування то лівою, то правою палицею, дихання, краплини поту... Під час бігу він забував про все. Були часи, коли Тарас не міг спати, коли через стрес болів шлунок, і, якби він тоді не займався спортом, особливо лижним, власна кислота спалила б йому кишки. А так за годину-півтори болі стихали. Мусило минути трохи часу, поки він зрозумів, що спорт тримає його в формі, тож перестав мордувати себе за те, що у вільний час не робить нічого корисного — бо ж міг щось домурувати або помити машину. А так — що може бути кориснішим, аніж не довести себе до біди?
Було холодно, та потім, коли він розігрівся, стало терпимо. Мінус шість-сім. Інспектор роздумував про мертву дівчину, про мертвого Хлеба, про мертвого незнайомця в озері і проїхав не один кілометр, поки образи розчинились і їх замінила порожнеча — самаді. Він ніколи, та й тепер, не тренувався за програмою. Тарас знав, що результат буде рівноцінний докладеним зусиллям, але знав також і те, що не кожен день підходить для того, щоб викладатися до знемоги. Тож вибір робили ноги й легені. А сьогодні який день — той, коли на повну, чи коли просто пошкутильгати?
Тарас рушив поволі, щоб відчути рівновагу, щоб серце, мʼязи і зв’язки запрацювали на відповідних обертах, і коли відчув, що готовий, узяв розбіг. Йому пішло так добре, що мусив стримуватись, аби не переборщити, щоб не забракло повітря на одному з численних підйомів, так добре, що він насолоджувався спусками і зовсім не боявся вилетіти з невидимого повороту, так добре, що він навіть не встиг роздивитися довкола, як уже проминув вихід і пустився в наступне коло. Настільки добре, що на другому колі без потреби знизив темп, погасив ліхтарик і насолоджувався мандрівкою нічним краєм.
«Is it getting better or do you feel the same... — зринуло йому в думках, — ...will it make it easier on you, now...»[29]
Вони слухали радіостанцію Val 202, Цвілак задрімав на пасажирському сидінні, і Тарас, який знав половину слів, нечутно підспівував. Коли зазвучали найулюбленіші рядки, Тарас подивився в дзеркальце і помітив, що Тіна теж тихенько підспівує. Дівчина знітилася й усміхнулась.
«...have you come here for forgiveness, have you come to raise the dead...»[30]
Скільки років їй було тоді, на початку девʼяностих, коли «U2» видали той альбом? Пʼять, шість?