«...have you come here to play Jesus to the lepers in your head...»[31]
Цікаво... Чому її обличчя спочатку видалося йому негармонійним? Через півгодини він її побачить і мусить запитати, звідки вона, наприклад, знає цю пісню.
«Як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»
Це питання так несподівано урвало всі його думки, що Тарас аж потрусив головою, ніби проганяючи його.
«Як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»
Однак питання не хотіло йти геть, воно привело за собою інші образи. Обличчя Тіни, яка знічено всміхається, продовжуючи наспівувати слова пісні, замінюється знімком білого жіночого торсу, який його рука витягує з води, і там, де би мала бути голова, він бачить гладенький зріз на шиї, а через мить, ніби виринаючи у відеопроекції в паверпойнті, — обличчя, точніше, те, що залишилося від обличчя застреленого декана факультету біотехніки. Він спробував відігнати ці картини, згадати, як Тіна наспівує пісню, яку вони слухають по радіо, але йому це не вдалося. Він лайнувся і мало не зупинився, а тоді зітхнув і продовжив рухатися далі, змирившись із образами, які постали між ними; знав, що не зможе їх позбутися.
«Спробуймо, — сказав він собі, — спробуймо, як учив Пенца, подивитися здалека, ніби з супутника, помацати, перевірити, чи картини пов’язані між собою. Чи вбивця доктора Хлеба той самий, що й обезголовленої дівчини? Що каже інтуїція, моє жіноче шосте чуття? І як з усією цією історією повʼязаний новий труп?»
Він добіг до рогу, на якому траса, сягнувши Бохинської Бистриці, повернула назад. Його очікував довший і стрімкіший підйом, що на цій трасі означало двісті метрів інтенсивного руху. Коли Тарас нахилив корпус уперед, два образи розсіялися, і перед ним постала замерзла ребриста поверхня, виорані на підталому вдень снігу лижами інших бігунів скиби. Відірвати ліву ногу, відірвати праву ногу, ліва палиця, права, тепла волога пара з рота, яка затуманює погляд, краплини поту, які збираються на краях шапки і скляними сльозами замерзають на кінчиках волосся, і, коли траса збігла в рівнину, перед ним знову зринув перший труп, тоді другий, перший і другий образ... І все... Він нічого не побачив, ці образи нікуди не вели. Вони розпливалися, крутилися щораз повільніше, аж поки не згасли. Коли він уже майже про них не думав, коли картини зблідли, перед очима виринула ще одна: теща Хлеба дивиться на Тіну...
«Може бути, що вони були коханцями?»
І очі, які питали натомість: «Чи це важливо?» І що насправді важливо? Чоловік мертвий, як одного дня буде мертвим Тарас... Прелц, звідкілясь узявся Прелц, губи, які намагаються щось сказати, пояснити, напружене обличчя... Що? Вони ще вчора разом сиділи на терасі його дачі по той бік темного озера і дивились, як падає сніг. Прелц курив травичку, пив вино і заявляв, що переспав з усіма жінками, які були в будинку, крім товстої Балажичихи. І він уже мертвий, хоча ще дихає, хоча в нього б’ється серце... Образ Аленки, яка їде в чужому автомобілі й навіть не обертається...
«З Аленкою теж?»
Зріз на шиї, очі, які вилізли з очних ям, очі Тіни, Аленчине «То з Балажичкою він не спав?», очі Прелца, стогін, попеляста шкіра... Все закрутилося, і крутилося, крутилося, та без результату.
Він випадково сказав оте «з усіма» чи зумисне? Це був ляпсус? Це старий усе влаштував? Це батько Аленки підсунув їй Прелца?
Перед ним здіймалася низка коротких підйомів, які вели до найвищої точки кола. Тарас помчав туди в шаленому темпі, швидше, швидше, ще швидше, і, досягнувши місця, звідки траса спускалася донизу, не витримав. Задихаючись, упав на коліна, а тоді завалився на бік і зарив лице у сніг.
Коли прийшов до тями, серце билося спокійніше, нерівномірне болісне хапання повітря змінилося глибоким диханням; він перевернувся на спину і задивився у нічне небо з мільярдами зірок, які можна розгледіти лише там, де їх не заступає штучне освітлення чи забруднене повітря. Як тоді, коли він вийшов уночі зі свого намета за потребою у базовому таборі під Дхаулагірі, а потім іще довго-довго не міг вернутися назад. Він стояв під білим куполом, який здіймався перед ним на чотири кілометри, і вдивлявся в зорі, вслухався у вітер, який уночі тягнув з Прихованої долини до Французького перевалу, й усвідомлював, наскільки все неважливе. Він сам, його напарник у наметі, інші в інших наметах, люди у селах в долині, той мільярд людей трохи південніше від Індії — всі і все на світі.
Тарас звівся на ноги, все ще спираючись руками на стегна, і вже зібрався спускатись, аж його погляд зачепився за озеро, що виблискувало вдалині сріблом. Це якесь світло на поверхні? Він став приглядатися. Щось блимало, розбившись рівномірно на численні іскорки... Ні, це не світло, це відблиски місяця на поверхні води. Тарас іще трохи постояв, поки серце не втихомирилось, і вслухався у тишу довкола. Звідти, де він стояв, було видно велику частину озера, але жодного знаку присутності людини. Стара Фужина ховалася за одним із пагорбів, а готель на цьому, ближчому боці озера заступав інший. На його західному краї, в Уканці, густішала молочна пара, туман, який до ранку, мабуть, накриє все озеро, хоча цієї миті він нерухомо висів над дачними будинками люблянських лікарів. Ніде жодного світла, крім отого вгорі, ніде жодного автомобіля і навіть собачого гавкоту. Влігся навіть ледь чутний вітерець, і в рівнесенькій гладіні озера відбивалися місяць і зорі, які вже й не миготіли, тому не було видно, де озеро закінчується, а де починається його берег. Якби зараз на поверхню виплив труп, якби що-небудь піднялося з дна, він би це помітив, він би помітив дрібні хвильки, які ширяться концентрованими колами з крихітною точкою посередині. Йому стало шкода, що він так зіпсував собі враження.