— Тарасе, — мовив тоді Прелц, коли провів усі обстеження, які міг провести самостійно, зібрав усі аналізи, які зробили його колеги з різних спеціальностей, і розклав результати перед собою на столі в кабінеті Тарасової дружини, наче доказ виконаної роботи, — я думаю, що це щось психологічне. Жодної причини на таку гостру реакцію кишківника. Вся фауна і флора в порядку, виразок нема. Одне слово, мені шкода, але я не можу тобі допомогти.
— Але мене справді болить.
— Я ж не кажу, що не болить. Я кажу, що мені шкода і що в тебе, напевно, якийсь психічний розлад. Я б радо випив з тобою, але... Звернися до психіатра. Я знаю одного. Домовитися?
Але й абстиненцію Тарас переносив дедалі важче.
Він увімкнув телевізор і став перемикати канали. Подумав, чи не розгорнути книжку. Коли він востаннє читав? І що? Може, ще у відпустці? Півроку тому? Він підійшов до книжкових стелажів, понишпорив там і вибрав три книжки, які купив на останньому книжковому ярмарку, тобто у листопаді, й розклав їх на столі перед собою. Вибір становив мішанку цін і сподівань. Звичайно, відколи Аленка має клініку, він міг не звертати уваги на ціни, але старих звичок, як і болів у шлунку, не так легко позбутися... Міхал Вівег, «Урок креативного письма», тоненька книжечка, «Вмираюча тварина» Філіпа Рота, така сама завтовшки, і товстіша — «Небудь-де» Ніла Ґаймана. Перші два автори були йому відомі, третій ні, а купив він книжки, бо йому сподобалися назви. Нехай буде. Він розгорнув третю і став читати:
«Напередодні від’їзду до Лондона Ричарда Мейг’ю ніщо не тішило.
Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт...»[34]
Він відклав книжку. Того Ричарда Мей... як його там, тішили кілька пінт. Ну, хай йому добре піде, сказав сам собі і, вмостившись на ліжку, втупився у стелю.
Коли Цвілак узяв до рук скальпель, щоб розрізати біле набухле черево, Тарас перебрався якомога далі від секційного столу і повернувся обличчям в один із кутів. Та попри це звук, писклявий, шиплячий, наче хтось випускає повітря з шини на колесі, і сморід тухлих яєць до нього долинули майже одночасно.
— Хто сьогодні буде вечеряти? — кинув Цвілак, чекаючи, поки шипіння вляжеться, перш ніж продовжувати розріз до пупка.
— Флора людини — жива, вона розкладає їжу, яку ми їмо, — говорив Цвілак, розтинаючи плоть, ніби намагаючись вкласти свої дії в рамки безпечного академічного вчення. — При цьому вона взаємодіє з господарем, пропонуючи йому навзамін вітаміни і жирні кислоти, які є сигналами для клітин, колоноцитів, печінки... Коли людина помирає, ці процеси в тілі господаря припиняються, а концентрація кисню довкола органів травлення падає; імунна система більше не функціонує, тому ніщо не перешкоджає мікробам проникати в тіло господаря, більше не виробляються муцини, це така суміш полісахаридів і протеїнів... — продовжував патологоанатом, розрізаючи мертве тіло, — ...яка ловить мікробів, що потім гарнісінько видаляються разом із калом, і таким чином виключає безпосередній контакт між мікробами, речовинами мікробного походження, нашими власними продуктами розпаду і слизовою. І оскільки нема ні кисню, ні слизу, мікроби здогадуються, що треба братися за ту їжу, яка ще є: вони накидаються на тканини господаря і починають їх перетравлювати. Вони їдять нас зсередини, а це, відповідно, означає, що з усіх протеїнів, що їх творять наші тканини, починають водночас виділятися гази: CO2 через ферментацію, метан із сірки й азоту, які є складниками протеїнів, аміак, який смердить, і H2S, який так само смердить. Аміак — чотириденною людською сечею (нею колись, до речі, промивали овечі шкури, щоб вимити жир), а H2S — тухлими яйцями. Це те, що починає накопичуватися в діафрагмі, в органах травлення і розбухає. Тому трупи через якийсь час спливають на поверхню. Померти, потонути, забродити — випливти.
Він на мить зупинився, розвернувся впівоберта до Тараса й інших, ніби перевіряв, чи його слухають.
— У холодній воді, звичайно, ці процеси відбуваються повільніше, і при кожних десяти градусах швидкість розпаду зменшується згрубша наполовину. Тому кількість газів дозволяє нам вирахувати, коли людина померла. При цьому слід також брати до уваги різноманітних мікробів, які починають пастися на шкірі й зовні...