— З тебе досить? — запитав Тарас.
Той устав на коліна і витріщився на Тараса.
— Ти обісцявся.
Коли вони від’їхали, тип далі стояв на колінах і дивився услід автомобілю.
— Нагадай мені, будь ласка, — озвалася Тіна, коли вони доїхали до траси, — не сперечатися з тобою, якщо мені цього захочеться, добре?
Вони навідалися до всіх інших садиб в Уканці, але на місці нікого не було. Всі будинки були зачинені. Тіна весь час мовчала.
«Ну от, маєш свою пісочницю», — подумав Тарас.
Розділ 14
Вони обоє — і Брайц, і Остерць — любили працювати на виїзді. Тарас теж любив це більше, ніж сидіти в кабінеті й очікувати, коли щось станеться, що вже казати про наради в начальників, однак ті двоє аж розквітали, коли йшли між люди. Не лише Брайц, чиї мотиви були енологічно-кулінарні, а й Остерць. Про Остерця, щоправда, з першого погляду цього й не скажеш, та поговорити він любив, як Брайц — поїсти. Особливо тоді, коли розмова переходила на серйозні теми. На фермах у Старій Фужині, відомому альпійському селі, до якого було хвилину-дві їзди від готелю вздовж озера, тем, на які він любив поговорити, було чималенько: від матеріалів, які найкраще згодяться для домуровування прибудови, до запчастин усього, що їздить на колесах, навіть для мотокультиватора, хоча для догляду за тим, що росло довкола його металевого мобільного будинку на схилах над Гор’юлом, було досить маленької газонокосарки.
— Файна у вас та штукенція перед хатою, — казав він про навантажувач. — Має тридцять три леза?
І танув від задоволення, почувши, що там поміняний карданний вал і зчеплення.
— Це буде чудова прогулянка, — задоволено повторив Брайц, коли вони ставили машину перед корчмою «Міховц», напис на фасаді якої промовисто свідчив, що вона стоїть тут із тисяча вісімсот сімдесят восьмого року, а у туристичних гідах можна прочитати, що у ній зберігається одна з сільських принад — катеринка з Чехії.
— Б’юся об заклад, що я зможу процитувати їхнє меню, — запропонував Брайц, коли вони вийшли з авта.
Остерць не відповів, бо, по-перше, Брайц не чекав відповіді, а по-друге, знав, що це правда.
— Яловичий суп, шинка, смажена картопля, салат і солодкі штруклі, — продекламував Брайц попри мовчання Остерця. — Це перше меню. Друге меню — телячий суп, куряча відбивна в грибному соусі, знову смажена картопля, салат і солодкі штруклі. Це друге меню, а третє таке: овочевий суп, сир у клярі, печена картопля, салат і солодкі штруклі, вегетаріанське, — закінчив Брайц.
Остерць не відповідав, та Брайцеві здавалося, що колега все ж його слухає.
— Ти маєш рацію, по суті, замінюється лише м’ясо, замість шинки — відбивна або смажений сир. Так просто, правда? І в цьому вся штука. Не вимахуватися, не подавати шістнадцять версій макаронів з якоюсь гусячою дурнею, а поставити на стіл щось конкретне, свіже і домашнє.
— Звідки починаємо? — запитав Остерць. — З ресторану?
— Це основа всього, — продовжив Брайц, ігноруючи запитання Остерця. — Світ безперестанку міняється, і щоб він не зірвався й не полетів у космос, мусить бути основа. Шинка — це одна з таких основ. Ти коли-небудь чув про молекулярну кухню? То одна з таких змін. Це нормально, коли з’являється така дурня? Хтозна, але доки є такі, як Міховц, який робить файну запечену шинку, це неважливо. Якщо хтось хоче жерти мурах паличками, мені це до одного місця, поки на світі існують шинка і полядвиця. Але якщо вони зникнуть і залишаться самі молекулярні мурахи, настане кінець світу, який можна буде порівняти з катаклізмом — наприклад, війною, чи з природною катастрофою, наприклад, великою кометою.
Кілька днів тому Брайц дивився по телевізору вже вкотре трансльований «Армагедон» з Брюсом Віллісом і тепер, згадавши про комету, намагався відшукати в мізках точну назву комети, яка знищить усе живе на Землі.
— Вона називається global destroyer[11], — все ж згадав він, хоча не був зовсім переконаний, що це правильна назва, та Остерць усе одно не має про це жодного поняття. — Дуже можливо, що цієї миті там, за рогом, чатує хтось із таких, хто...
— Global killer[12], — поправив його Остерць, який, очевидно, теж дивився цей фільм.
— ...візьме шинку і розкладе її на молекули.
Брайц ображено подивився на Остерця.
— Ні, ми не будемо починати з ресторану, ми там закінчимо, — ствердив він і вказав пальцем на дорогу, якою вони щойно їхали. — Рушаємо з того кінця і рухаємося по черзі назад, до Міховця і його шинки.
Через дві години вони справді стояли перед дверима корчми, і Брайц задоволено взявся за клямку. Задоволено, бо роботу було зроблено, задоволено, бо робота, як він і передбачав, була марною, бо вони не дізналися нічого, що було б корисно для їхньої справи, відповідно — нічого, що вони мали б розслідувати в майбутньому; задоволено, бо в одній садибі він натрапив на першорядний лікер і купив його два літри, задоволено, бо вже облизувався, думаючи про шинку і картоплю. Він добряче зголоднів і був готовий з’їсти вола, як сам сказав, і навіть Остерць, який не сумнівався, що Брайц з’їв би і вола, якби перед ним його поставили, на це нічого не відповів.