— Ваша супутниця... — почав він.
— Так? — почулося зі слухавки.
— Це повія, правда?
На п’ять-шість секунд запала тиша. Не лише в слухавці, а й довкола Тараса.
— Ви колись чули таке слово, як «такт», пане інспекторе?
— На жаль, я на таке не маю часу.
Знову тиша, коротша.
— Я схильний вживати слово «супутниця», але нехай буде по-вашому, щоб не затягувати час. Так, повія.
— Це єдина повія, з якою ви мали справу впродовж трьох днів?
Сміх.
— Пане інспекторе, це правда, що наша компанія передова у виробництві дженериків віагри, але не забувайте, що мені майже сімдесят.
— Тобто так?
— Так, єдина.
— Гаразд, дякую вам за ваш час.
— Пане інспекторе?
Тарас знав, що буде далі.
— Я розраховую на вашу скромність.
— Звичайно, — сказав Тарас. — Як і кожен.
Уже вдруге цього дня він набрав номер телефону «супутниці» Барбари, і її автовідповідач удруге повідомив, що абонент тимчасово недоступний.
О восьмій прийшли Боян і Анже — хлопці Ані й Мойци, фармацевт і архітектор. Аленка наготувала їсти. Вона не любила кухню, тому дратувалася. Крім того, вона хотіла справити враження на обох хлопців. Тарас щосили намагався допомогти і при цьому приховувати байдужість. Якщо він чогось не любив, то рейваху, який люди здіймали довкола їжі. Колись він виступав у одному ток-шоу (настала нарешті і його черга, як чи не кожного словенця) на тему роботи з гнучким графіком. Передача називалася «У будні і свята», і, поки йому у гримерці накладали грим, ведуча запитала, чи він дивиться реаліті-шоу.
— Ні, — відповів Тарас.
— Вони й правда жахливі, — сказала вона і додала: — А кулінарні, напевно, все ж дивитеся?
— І ті не так, щоб особливо.
І це стосувалося не лише їжі, він не симпатизував дуже багатьом сучасним речам. Тарас був чоловіком з інших часів, аналогових. Він не був надто нездібним чи старим, аби зрозуміти, як працюють смартфон, соціальні мережі, покупки через E-bay і все решта, йому просто було байдуже.
— Ти єдина людина на планеті Земля, яка не зробила селфі, — якось два роки тому сказала Аленка. Він його не зробив дотепер.
Боян і Анже належали до цифрової доби. У свої двадцять два Тарас був розгубленою істотою. Він знав, чим хоче займатися в житті, знав, що мусить зробити те, про що волів не роздумувати, бо інакше зрозумів би, що він цього не хоче, познайомився з Аленкою, яку божевільно кохав, у них народилося двоє дітей, яких вони не планували, але сталося, як сталося... Хаос. Але коли тобі за двадцять, так і має бути... чи ні?
У свої двадцять з чимось Анже і Боян здавалися Тарасові шістдесятилітніми. В них усе було сплановано, все організовано, кожна дія обдумана, вони вміли їсти рис паличками, знали вулиці у Відні й Парижі... Та якби Тарас їх викинув з вертольота на Триглаві і сказав: «Гей, хлопці, а тепер давайте собі раду самі», — вони б померли з голоду без телефону, з якого можна викликати гірську рятувальну службу. Вони займалися спортом, вірніше, багатьма видами спорту, точніше тими, які в цей момент були в тренді, і легко міняли їх на все нове, що з’являлося. Тарас часто запитував себе, чи в так добре продуманих життєвих планах хлопців з’явилось би місце для його дочок, якби не було Аленчиної клініки, якби вони були просто доньками інспектора-криміналіста, навіть старшого. Аня і Мойца теж були частинами їхнього бізнес-плану?
Під час першого візиту хлопці звернули увагу на фотографію — Тарас на вершині Дхаулагірі. Він натягує рукавиці, які на мить скинув, тепер уже навіть не пам’ятає, чому. Тарас стоїть навколішки в снігу, біля нього — Янез, який уже помер, а фотографував Даре, теж уже покійний...
— Гарно, — сказав один із них чи навіть обидва.
Гарно?
— Це з деньків вашого веселого життя?
Деньків?
На жаль, можливо, хлопці мали рацію і йшлося справді лише про якийсь період, і вони, на жаль, таких деньків не пережили. Коли він налив собі кока-коли, а їм по склянці вина, щоб підняти тост, молодики зробили обов’язковий ковток і потім до кінця вечора мало що випили. Про вино вони знали більше, ніж він, який не знав нічого, проте не пили його.
— Тобі ніхто не підійде, — сказала Аленка, коли він спробував із нею поговорити. — Якби на їхньому місці були два хеві-металісти з твого Прекмур’я, вони тобі теж були б не до вподоби.
— По-перше, «Mӧtorhead» — це не хеві-метал, а по-друге, Прлекія — це не Прекмур’є.
І по-третє: «Mӧtorhead» він слухав іще тоді, коли вони познайомились і він займався альпінізмом. «Ace of Spades»[17] добре йшов перед підйомом, щоб підживитися, набратись енергії і рішучості. А щоб їздити на роботу й робити те, що він робив останні двадцять років, рок був не потрібен.