— Доброго ранку, пане Цвілаку. Для людини, яка невдовзі виходить на пенсію, в тебе на диво добрий і довгий сон.
— Що тобі треба?
— Та наша Джейн Доу[18]...
— Ви досі не знаєте, хто вона така?
— Ні, тому й дзвоню. Ти казав, їй біля тридцяти?
— Так, приблизно.
— Є якась можливість, що їй менше, наприклад, двадцять?
— Ні, жодної.
Тарас голосно зітхнув, щоб Цвілак почув, однак той не виявив жодного співчуття.
— Це все?
— Цвілаку, дай мені щось, що-небудь. Професія, хобі, звички... Наприклад, характерні деформації, які б вказували, що вона багато стояла на колінах, тільки дай хоч би щось.
— Результати аналізів ти отримав і знаєш, що в неї в крові був гемоглобін і нічого більше, ані наркотиків, ані алкоголю. Зовнішніх ознак будь-чого, що вказувало б на наркоманію в недалекому минулому, нема, я маю на увазі вени... Внутрішні органи в нормі, рентгенівські знімки скелета не показують жодних пошкоджень, з яких ми зробили б якісь особливі висновки. Одне слово, вона не працювала ні в ливарному цеху, ні в шахті і якщо й займалася якимось спортом, то непрофесійним. На скелеті нема нічого, що вказувало б на... що-небудь. Що ти, на Бога, мав на увазі під стоянням навколішки?
Він здавався уже менш сердитим, хоча сам цього, може, й не хотів. Тарас мовчки слухав, доки Цвілак не закінчив. Він помахав Тіні, яка ввійшла до кабінету, і, сам не знаючи навіщо, подивився на годинник на стіні. Пів на дев’яту. Вона це помітила, зніяковіла, хутко зняла пальто, повісила його на вішак, а біля нього — маленький рюкзак. Дівчина була вдягнена у спідницю, коротшу, ніж та, яку мала на собі під час першої зустрічі. Це вже міні чи ще ні?
— Схоже, справи у тебе геть кепські, Тарасе.
— Так і є.
— Раніше чи пізніше знайдеться хтось, хто її знає, і подасть у розшук. Минуло лише три дні.
— Десять.
— Так або ні. Я думав, що ти у своєму віці, як би це сказати, не береш справ близько до серця.
— Я теж, — сказав Тарас.
Може, Аленка мала рацію.
— Привіт, — озвалася Тіна, коли Тарас поклав слухавку. — Я запізнилася?
Він похитав головою.
— Ні, ні... Навіть навпаки.
Тіна здивовано глянула на нього.
— Поясню пізніше, — сказав він, підвівшись і натягуючи куртку, — а зараз маю одну справу.
— О дев’ятій маємо бути в Дрварича. Все без змін?
— Я трохи спізнюся, — кинув Тарас виходячи, а потім швидко покрокував довгим коридором до дверей, де його на виході перестріла секретарка.
— Куди ти? Хіба ти не маєш бути у Дрварича о дев’ятій?
Кілька років тому на забаві від профспілки секретарка йому на вухо прошепотіла, що вона не з тих, хто розбиває сім’ї...
— ...ти ж мене розумієш?
Вона була напідпитку і притулилася до Тараса, який сидів за столом і попивав свій сік.
— В цьому й справа... я теж, — сказав він із жалем у голосі.
Іноді Тарас замислювався над тим, якою була б його відповідь, якби він тоді теж пив.
— Може бути, що я трохи запізнюся.
— Ага... і що йому сказати?
— Що я можу трохи запізнитись.
— Як бажаєте, пане. До речі, це для тебе.
Секретарка вручила йому факс, Тарас узяв, подякував, не дивлячись, що це, і швиденько, щоб не натрапити у коридорі на Дрварича або Петана, вислизнув з будівлі Люблянського управління поліції. Так, Дрварич його шеф, але о дев’ятій він до нього навмисно не прийде.
Отож за п’ять хвилин до зустрічі Тарас пив каву в торговому центрі «Максі» і розглядав клієнтів. Він упізнав офіціанта, який перед тим працював у інших закладах неподалік, а тепер опинився серед пенсіонерів, які прийшли сюди на торт, і депутатів, бо парламент був одразу ж через дорогу.
— Чи у вас є пиріг «Укус бджоли»? — запитала старша пані, яка сиділа у товаристві двох подруг.
— «Укус бджоли»? — здивувався офіціант Мар’ян.
— Так, «Укус бджоли», — підтвердила жінка і заходилася пояснювати подругам, що то був за добрий пиріг, який колись пекли у Штирії, і з чого він.
— Запропонувати вам щось інше? — запитав Мар’ян, коли йому набридло чекати.
— Тоді я буду... У вас справді його нема?
Тарас прочитав факс, у якому Шольц повідомляв, що Lise und Hans Hahn noch am Leben[19], і питав його wie geht es dir[20]...
Факс? Тарас спробував згадати, чи існує якийсь протокол, про який він забув і відповідно до якого таких повідомлень не можна слати електронною поштою, та нічого такого не пригадав. Десять по дев’ятій він підвівся і вирушив на нараду. О дев’ятій шістнадцять він відчинив двері Дрваричевого кабінету.
— Вибачте, робота.
Ані Дрварич, ані Петан не привіталися. Тарас сів біля Тіни, яка полегшено зітхнула, побачивши його, принаймні саме так йому на мить здалося.