— Кого запросити?
І все ж... Коли Тарас думав про тих дванадцятьох, за якими хоч-не-хоч мусив спостерігати всі ці роки, адже новини про їхні сходження доходили і до нього, навіть попри його бажання, його охоплювала заздрість. Безглуздо, але це так.
— Тарасе, ти не при собі, розумієш? І твої слова — зовсім не комплімент для мене. Для всіх нас. Ти заздриш мертвим?
— Я їм заздрю, бо вони жили так, як хотіли. Я не хотів би померти, звісно ж, ні, та все одно. Вони жили на повну, а я...
А він брав участь у Люблянському марафоні. Він і мільярд інших. Тарас дякував Богові за Аню і Мойцу, але вони поїхали, у них тепер своє життя...
— І слухаючи тебе, я дякую долі, що в нас народилися дівчатка. Якби в тебе був син, хтозна, що ти зробив би з нього.
— Що? Думаєш, зробив би з нього альпініста?
Аленка мовчала.
— Крім того, я не впевнений. Коли я думаю про те, що треба вставати о четвертій ранку, дві години їхати кудись машиною, щоб потім два дні дряпатися і замерзати на скелях... Може, мені просто шкода тих днів, коли мені цього хотілося... Розумієш?
— У тебе криза середнього віку, — сказала Аленка. Її голос звучав із полегшенням.
— Так, мабуть, так і є. І що тепер?
Вони замовкли, і Тарас згадав, що вони мали дивитися фільм. У фільмі власник готелю також сварився з жінкою, значно молодшою за нього. Дочкою чи дружиною.
— Я прокручу назад? — запитав Тарас, бо на екрані мінялися сцени, а Аленка жодного разу не глянула туди, та й сам Тарас не знав, про що там ідеться.
— Тобі не здається, що в тебе подібні сумніви були б у будь-якому разі? Навіть якби ти не покинув альпінізму?
— Або я опинився б серед тих дванадцятьох, і, по суті, твій старий врятував мені життя... Він зробив усе так, як треба.
Аленка вдивлялася у темний екран.
— А яка вона, та... Тіна?
— У мене з нею нічого нема.
— Знаю. Я просто питаю.
— Молода і гарна, — відповів Тарас. — Принаймні так усі кажуть.
— А ти?
Тарас стенув плечами.
— Ти ж знаєш Остерця і Брайца. Для них усяка гарна. Мені вона не здається якоюсь особливою.
Фільм перемотався на початок, і Тарас знову натиснув на «Play», запізнившись рівно настільки, що знову побігли застереження про авторські права і коротеньке відео про те, що завантаження фільму з інтернету карається законом. Сивобородий чоловік іще раз прогулявся стежиною, за ним здіймалися піщані стовпи Каппадокії, у м’якому піску яких люди видовбали собі помешкання... Вже двадцять років минуло відтоді, коли він востаннє тримався за скелястий виступ, і все одно при погляді на будь-що у формі каменю він думав про альпінізм.
— А я можу в тебе дещо запитати?
— Що?
— Чому твій старий витягнув із болота Прелца?
— Що ти маєш на увазі?
Тарас дивився на екран, на якому дія розвивалася дуже повільно, і чекав на її голос.
— Наскільки я знаю, вони не були колегами. Не було жодної потреби об’єднувати педіатричну і гастроентерологічну клініки.
— Не знаю, — сказала вона. — У них, напевно, були якісь свої домовленості. І хіба кожне «чому» мусить мати своє «тому що»? Чому це тебе стало цікавити?
Тарас відмахнувся.
— Професійна деформація. Так, просто спало на гадку.
Через двадцять хвилин Аленка вже спала, і Тарас якраз зібрався перемкнутись на спортивний канал, узяв пульт, та відклав його і став дивитися довгу важку історію про стосунки старшого чоловіка і його молодшої дружини до кінця, до другої години ночі. І впіймав себе на тому, що його думки вертаються до справи, розслідують її, що він думає про човен і петарди, Міхелича і вісімнадцятирічну повію, про історію тридцятилітньої давності з вагітною дівчиною у Старій Фужині, про ІSIS[21], озеро, про те, що думає про Тіну більше, ніж про Остерця і Брайца... І так, кожне «чому» має своє «тому що», — інспектор добре це знав.
І коли під час перегляду фільму його хилило на сон, то зараз будь-яка сонливість безслідно минула. Нумо це використати, сказав він, подивімось на сьогоднішній день звіддалік, під іншим кутом зору. Тарас підвівся, пройшовся туди-сюди кімнатою, щоб розігнати тілом кров і надіслати якісь молекули кисню у мозок. Сів, узяв зі столика якийсь папірець, можливо, рахунок, чи що, і на зворотному боці намалював озеро і місцевості довкола: Уканц, Стару Фужину, річку, яка витікає з озера, як же ж вона називається? яка через сто метрів стає уже Савою Бохинькою. Під малюнком він написав: «човен, дитина, зустріч студентів факультету біотехніки». Якийсь час вдивлявся в написане.