Тарас дещо про це читав, але завжди вважав, що це журналістські перебільшення.
— Чому ж нема нових антибіотиків? Чому їх не роблять, якщо їх можна продавати за чисте золото? Тому, що їхнє виробництво — ще дорожче, не по-людськи дороге; я говорю про десятки мільярдів доларів чи євро. А їхній патент триває десять років. І через десять років після того, як ви в нього вклали тонни грошей, з’являються дженерики, як ми. Тридцять першого грудня о двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин і п’ятдесят дев’ять секунд там, унизу, вже стоять вантажівки, — директор махнув рукою у бік вікна, — набиті препаратами, необхідними дозволами і ввімкненими двигунами, й опівночі вони — гоп!
— Ви говорите про аналоги? — запитав Тарас.
— Так, про дженерики. Їх не так важко зробити, коли в тебе на столі лежить оригінал. Але оригінальний препарат — це інша історія, і тому я обома руками за державу. У цьому й завдання держави — фінансувати речі, яких приватний сектор ніколи не зміг би, поміж іншого — науку, яка потім продає патенти виробництвам, на яких виготовляють радіо, телевізори, айфони, гортекс, титанові пластини для зламаних кульшових суглобів та колін і антибіотики. Якби ми чекали на возвеличуваний приватний сектор, нічого ніколи не з’явилось би, бо це невигідно. Ви знаєте «Novartis»?
— Компанія, яка купила «Lek» і є вашим конкурентом?
— Не тільки нашим. Її оборот становить шістдесят мільярдів американських доларів. А «Novartis» теж виробляє дженерики. Ніколи б не подумали, правда?
Міхелич зупинився, ніби вкусив себе за язик.
— Ви бачите, я старий комуніст. — Директор показав на фотографію на стіні. — Комуністичної партії більше нема, нема комунізму, але я дотепер червоний... Демократія? Та ну... Наша компанія годує цілий регіон, половину держави. І, думаєте, так би було, коли працівники вибирали б директора? І хто має тоді його обирати — підприємство чи держава?
Директор махнув рукою у повітрі.
— Повернімось до нашої теми. Уявили собі картину: вантажівки, які вишикувалися перед шлагбаумом серед ночі? Це не метафора. Вони справді там стоять і ведуть зворотний відлік.
— Приблизно уявляю.
— А тепер від загального до конкретного. Те, про що я вам розповідаю, не є жодним секретом. Всі про це знають, навіть уряди, й останнім часом ведеться багато розмов про ініціативи для розвитку нових антибіотиків, але ви ж знаєте, як це все відбувається — дуже поволі. Попри це ми, фармацевти, зарухалися. Не дуже сильно, не дуже амбітно. Скажімо, генеральне прибирання перед початком ремонту у квартирі. Нещодавно, десь рік тому, і ми в «Салубрісі» вирішили оживити наші старі ліофілізовані культури, які зберігаються при мінус вісімдесяти градусах...
Тарас, звичайно, не мав поняття про те, що таке оте «ліофілізовані», та Міхелич розповідав не для того, аби Тарас розумів.
—...і дозволити студентам мікробіології та біотехнології займатися ними. Мета? Оживити культури бактерій, довести їх до кондиції, проаналізувати середовища для їх вирощування, нашу апаратуру для вимірювання, перевірити, чи клітини ще виробляють основні природні діючі речовини... Тобто просто провести підготовчу роботу, без якихось очікувань, нічого особливого.
Тарас випив свою каву і похитав головою, коли директор запитав, чи не приготувати ще одну.
— Отож ми звернулися до факультету, факультет нам прислав чотирьох студентів, яким ми вручили «non-disclosure agreement»[23] і відправили їх в наше розпорядження. Ви знаєте, що означає така угода?
— Що результати вашої співпраці становлять таємницю, — відповів Тарас.
— Так, тобто це означає, що вони — наші. Про всяк випадок. Ви цікавитеся хімією, інспекторе?
— У цей момент чи взагалі?
Старий чоловік усміхнувся і кивнув головою.
— Вас зацікавить те, заради чого я вас запросив сюди...
Міхелич узяв у руки фломастер, щось підкреслив на картці і віддав її Тарасові.
— ...ось воно.
Перед Тарасом простяглася низка літер і цифр, між якими стояли тире, дефіси і дужки. На одну-дві секунди, а тоді Міхелич поклав папір назад на стіл.