— У паніці? — запитав Тарас.
— Люди так роблять, — сказав Міхелич. — Це не логічно, але так є, наприклад, палимо докази, щоб їх позбутися. Коли він жбурнув центрифугу в гарячу воду, до нього дійшло, що цим він нічого не доб’ється. Тому він виловив центрифугу і побачив, що вона стала рожевого кольору. Не зеленого, а рожевого. І що йому робити? Вилити вміст він не міг, бо всі центрифуги обліковані, крім того, в лабораторії нема зливів. Через колір він не міг накрапати отримане на тестові культури, бо це кожен би помітив. Отож що він зробив? Перш ніж одягнути скафандр, він пішов у лабораторію, покликав студента номер чотири і запитав, чи не можна скористатися його запасними пластинами, на які він би накапав воду. Результату не буде, а пластинки з рожевим кольором він потім нишком очистить в автоклаві і все буде шито-крито. І якби той четвертий студент погодився, наша історія на цьому обірвалась би і ви б нами не зацікавилися.
Тарас терпляче чекав.
— Тому студентові саме прооперували грижу...
Директор розсміявся.
—...бачите, існують люди, яким доводиться заглянути до каси мінохорони здоров’я трохи раніше, ніж їм виповниться сімдесят вісім. І оскільки в травматології, де студент номер чотири лежав кілька днів, водилися лікарняні інфекції, він, як мікробіолог, зібрав зразки з кількох милиць, а також зі своєї руки і потім у лабораторії без відома директорки займався культурами, які виростив. Серед них — necrotizing fasciitis, відома як flesh-eating bacterial disease[24], а також neisseria gonorrhoeae... Супербактерії, які він на ніч залив рожевим розчином. Просто з цікавості. І коли наступного дня прийшов подивитися...
Міхелич підвів голову і відклав аркуш паперу.
— ...там було, якщо відкинемо спеціалізовані терміни, все мертве.
Директор замовк і, наче втомившись від пояснень, відкинувся на спинку шкіряного фотеля.
— Ми витратили півроку, поки розшифрували експеримент і повторили його.
— І що ви робили в Бохині? Ви ж, мабуть, не готували рожевих розчинів?
Міхелич усміхнувся.
— Ні, ми домовлялися про умови non-disclosure agreement-у.
— Про гроші?
— Ні, зовсім ні. Грошей буде достатньо, тільки щоб не розгулялася заздрість. Ми домовлялися про те, кому приписати заслуги і як представити всю історію. Ми ж не можемо розказати, як усе було насправді, так, як я зізнався вам. Ви ж знаєте, як це звучатиме? «Після багаторічної співпраці між...» і бла, бла, бла.
— Ага...
— Саме так, пане інспекторе, саме так: ага!
— Ну, все ж, про які суми йдеться?
— Якщо клінічні дослідження дадуть такі самі результати, в чому ми майже не сумніваємося, і після всіх міжнародних перевірок і дозволів... Я думаю, для початку сто мільярдів євро.
— Сто мільярдів?
— Щонайменше. Витрати неістотні — ензими, виконані процедури, виробничі моменти. А ефективність — висока. За наступні десять років, поки препарат не скопіюють.
— Сто мільярдів?
— Я знаю, про що ви думаєте, інспекторе.
— Справді?
— Так. Ви думаєте про те, що одне людське життя, яке спіткнеться об такі гроші, небагато важитиме, правда ж?
— Ну, я ще до цього не дійшов. Але так... Особливо, якщо та людина володіє фотографічною пам’яттю?
— Недоречний жарт, я вже говорив і ще раз прошу пробачення. Але ж — браво, я вже й забув про нього...
Міхелич зітхнув, оперся ліктями на стіл і нагнувся до Тараса.
— Ви небезпечний супротивник, інспекторе. Я б не хотів, щоб ви були на протилежному боці. А справа в тому, що я не знаю, чиє тіло у вас в Любляні, але знаю, що до нас воно не має жодного стосунку.
Коли вони прощалися, на Тараса у секретарки чекав невеличкий пакунок.
— Маленький дарунок.
— Ви знаєте, що я не можу цього взяти?
— Це ж дрібничка. Кілька спортивних добавок і мазь, яку ми виробляємо. Для колін і таке подібне.
— Дякую, — відповів Тарас і рушив коридором до ліфта.
— Заждіть, — загукав Міхелич і впіймав його в коридорі. — Я поїду з вами.
Міхелич викликав ліфт і, коли двері відчинилися, повернув перемикач у положення «Стоп». Забрав палець з кнопки, і кілька секунд здавалося, що він збирається з думками, перш ніж заговорити.
— Дві речі... По-перше, ви ж мені вірите, що я не маю нічого спільного з тією мертвою дівчиною?
— Запитайте мене краще про те, що я думаю. Не питайте, у що я вірю. Такої розкоші, як вірити, я в своїй роботі не можу собі дозволити.
Міхелич щиро розсміявся.
— Шкода, — сказав він, пересміявшись, — ми в цьому абсолютно схожі. Я собі теж цього не можу дозволити. Я сподіваюся, що ви не звернете у цю сліпу вулицю, але ж не можу вірити у це, так?