Тарас привітався з Брайцом і Остерцем, які, як зазвичай, увійшли разом, хоча й не проживали поруч і не їздили тими самими автобусами — кожен із них приїжджав своїм автом.
Дві густо написані сторінки подібного тексту, і завжди згадувалося п’ять видів тварин, які мали б зжерти очі Хлеба, — всього листів було вісімнадцять, Тарас перелічив. Кожен лист закінчувався цитатою з Біблії, принаймні Тарас так припускав, бо востаннє відкривав Святе Письмо, коли мусив — тридцять п’ять років тому.
«Будьте певні, що жоден розпусник, нечистий або лихий чоловік не успадкує Царства Христового й Божого»[28].
— Це останній, — мовила Тіна. — Після цього листування припинилося.
— Може, Хлеб видалив?
— Ні, не видалив, усі схожі мейли він заархівував. Я знайшла їх в окремій папці.
— Остерцю, а ти не пригадуєш, чи не надходила заява від Хлеба з приводу переслідувань, погроз або чогось схожого?
— Коли?
Тарас погортав видрук. Листи стали надходити двадцять другого листопада, а останній було надіслано двадцять другого грудня.
— Не пригадую, але можу перевірити, — сказав Остерць.
— Перевір, а тоді на каву, щоб усе обговорити і домовитися.
Чому Хлеб нічого не розповів про погрози, коли Тарас розмовляв із ним?
Через п’ять хвилин надійшла інформація. Якщо Хлеб і подавав заяву, то не в їхній відділок.
— Я ще зателефонував у Головне управління. Вони пообіцяли перевірити і повідомити.
У «Казані», кафе на розі вулиць Прешерена і 27-го квітня, в такий час було порожньо. Запізно для працівників Міністерства закордонних справ, розташованого неподалік, і для викладачів економічної школи, а для студентів Академії мистецтв зарано. Коли товариство увійшло, офіціантка розгубилася. Зазвичай, побачивши компанію, вона готувала дві кави — еспресо без молока для Тараса і капучино для Брайца, а також м’ятний чай для Остерця. Сьогодні ж разом із ними була молода жінка, дівчина, яка видавалася зайвою в товаристві трьох поліцейських. Офіціантка розгублено тримала в руках дві філіжанки в одній руці й чайне горнятко в іншій і запитально дивилася на Тараса.
— Що ти будеш? — запитав він Тіну.
— Що буду?
— Пити, що ти питимеш?
Тіна замовила еспресо без молока. Тарас знав небагатьох жінок, які пили каву без молока, правду кажучи, не знав жодної.
— Ти пʼєш каву без молока? — здивувався він.
— Я не люблю молоко.
Тарас зачекав, поки Сильвія — офіціантка, шістдесятирічна жінка — принесе замовлення, а тоді дуже коротко, кількома словами переповів про події вчорашнього дня, розказав про те, щó Тіна знайшла у комп’ютері в Хлеба, і почекав півхвилини, щоб колеги перетравили почуте.
— Значить той... як його, Вербич — людина, яку ми розшукуємо? — запитав Остерць.
— Не знаю, — відповів Тарас. — А ви як думаєте?
Старший інспектор подивися на Брайца, Остерця й Тіну. Він і не потребував їхніх ідей, лише голосу. Лише вголос сказана дурниця стає дурницею, а поки вона сидить у голові, здається дуже навіть імовірною правдою.
— Недавно Ґолоб надіслав мені підтвердження, що труп, знайдений вчора біля Бовця, — тіло декана факультету біотехніки Драґо Хлеба.
Нарешті йому вдалося запам’ятати імʼя.
— Коли щось має такий вигляд, як слон, — обізвався Брайц, — смердить як слон і сере як слон, то це слон.
— Усе складається докупи, — мовив Остерць, витягнув пакетик чаю з горнятка, накрутив його на ложечку (жест, який незмінно дратував Тараса, адже Остерць вкладав у нього цілковиту зосередженість і увагу), витиснув останню краплину води і поклав пакетик на тарілочку.
Схоже, це було все, що він збирався сказати, бо потім він відсьорбнув чай і скривився — чай був гарячий. Остерць завжди так робив.
Тарас подивився на Тіну, яка розглядала колег, наче пересвідчуючись, що вони закінчили.
— Він відповідає профілю. Ненависть, яка відчитується з повідомлень, така сама, як і спосіб, яким він розправився з останньою жертвою. Мабуть, у нього був мотив так із нею вчинити...
— З ким? — озвався Брайц.
— З останньою жертвою, з Хлебом. З листів можна зрозуміти, що він звинувачував Хлеба у тому, що втратив роботу...
Тіна говорила про листи, про які Тарас уже знав. Можливо, через утому, яка накопичувалась останні дні, коли він залишався на роботі довше, ніж зазвичай, і, відповідно, пізніше бігав чи боксував і тому менше спав... можливо, через неї він задивився у виріз білої сорочки, в яку була вдягнена колега, і відірвав погляд на момент пізніше, ніж дозволяла пристойність, хоча декольте майже нічого не відкривало. У вирізі ледь виднівся початок ямки між грудьми, але в комбінації з обличчям, про яке й забув, що ще тиждень тому воно йому не здавалося чимось більшим, аніж просто цікавим... Тарас зітхнув і кивнув, мовляв, продовжуй, бо вона, мабуть, подумала, що його байдужий погляд стосується того, що вона сказала... Чудово, відтепер він може дивитися скільки завгодно, бо, очевидно, вже не належить до тих, кому можна приписати сексуальні мотиви.