— Можна накрутити його, — запропонувала Дороті, — та й побачимо.
— А де ж ключ від механізму? — спитала Біліна.
— Висить на гачку, де була картка.
— Ну, тоді випробуємо його, — запропонувала Курка, — та й побачимо, що він уміє. Гарантія, кажеш, на тисячу років? Але ж ми не знаємо, скільки років він простояв у цій скелі.
Дороті вже зняла ключ із гачка.
— Що накрутити спочатку? — спитала вона, знову прочитавши вказівки на картці.
— Та, мабуть, номер один, — порадила Курка. — Тоді він почне думати, адже так?
— Атож, — погодилась Дороті й накрутила механізм номер один, що під його лівою пахвою.
— Щось нічого не видно, — критично зауважила Курка.
— Певне що ні: він же тільки думає, — сказала Дороті.
— Цікаво, про що ж він думає.
— Зараз накручу його мову, тоді він, може, розповість нам, — сказала дівчинка і накрутила механізм номер два. Механічний Чоловік, ворухнувши тільки губами, промовив:
— Доб-ро-го ран-ку, дів-чин-ко. Доб-ро-го ранку, на-ні Кур-ко.
Голос був трохи хрипкий і рипучий, слова вимовлялись моторошно, без зміни виразу; але й Дороті, й Біліна чудово зрозуміли їх.
— Доброго ранку, пане, — відповіли вони чемно.
— Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, — провадив Механічний Чоловік тим самим монотонним голосом, що звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський міх. Отак іграшкові ягнята й коти пищать, коли їх надавити.
— Нема за що дякувати, — сказала Дороті. А потім спитала про те, що її найдужче цікавило: — А чого це вас замкнули у такому місці?
— Це дов-га іс-то-рія, — відповів Мідний Чоловік. — Але я роз-по-вім її ко-рот-ко.
Мене ку-пив у фір-ми «Ко-валь, Бля-хар і Комна-нія», що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Король краї-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку заби-вати сво-їх слуг до смер-ті. Та мене він не зміг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. To-му все йо-го бит-тя ме-ні не шко-дило, а тіль-ки на-чи-щало моє мід-не ті-ло.
Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину і де-ся-тьох пре-гар-них ді-ток: п’я-тьох хлоп-чи-ків і п’ять дів-ча-ток, — але в на-паді люті він про-дав їх усіх Ко-ролю Номів, а той сво-їми ча-рами обернув їх у ін-ші по-доби й по-ста-вив у сво-єму підзем-ному на-лаці як при-красу по-коїв.
По-тім Ев-ський Ко-роль пошко-дував за цим жор-стоким учин-ком і нама-гався вер-нути дру-жину й ді-тей від Ном-ського Ко-ро-ля, але мар-но. Тоді він з роз-пачу за-мкнув мене в цій ске-лі, за-кинув ключа в оке-ан, сам стриб-нув услід і вто-пився.
— Яке страхіття! — вигукнула Дороті:
— Атож, — погодився Механічний Чоловік. — Ко-ли я по-бачив, що ме-не ув’яз-нено, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скін-чився го-лос; а по-тім хо-див по цій ко-мір-чині, по-ки не скін-чилась дія; а потім сто-яв і ду-мав, поки не скін-чилось думання. Далі я вже не пам’я-тав ні-чого, аж поки ви на-кру-тили мене знов.
— Дивовижна історія, — сказала Дороті, — і вона показує, що країна Ев справді чарівна, як я й гадала.
— Зви-чайно, — відповів Мідний Чоловік. — Нав-ряд чи таку доско-налу ма-шину змог-ли б зробити десь не в ча-рів-ній кра-їні.
— В Канзасі я не бачила жодної такої, — сказала Дороті.
— А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб відімкнути ці двері? — спитав механічний голос.
— Знайшли на березі: мабуть, його винесло туди хвилями, — відповіла вона. — А зараз, добродію, коли не заперечуєте, я накручу вашу дію.
— Мені буде дуже при-ємно, — відказав Механічний Чоловік.
Дороті накрутила пружину в отворі номер три, і зразу Мідний Чоловік трохи незграбно, смикаючись, вийшов із кам’яної печери, скинув свого мідного капелюха й чемно вклонився, а тоді став перед Дороті навколішки. І промовив:
— Від-тепер я ваш по-кір-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жіть, я все охоче зроб-лю — аби тільки ви мене на-кру-чували.
— А як тебе звати? — спитала Дороті.
— Тік-Так, — відповів він. — Так мене назвав мій пер-ший ха-зяїн, бо го-дин-нико-вий ме-ханізм у мені весь час цокає.
— Я й зараз його чую, — озвалась Руда Курка.
— Я теж, — сказала Дороті. — Але годин ти не вибиваєш? — спитала вона трохи занепокоєно.
— Ні, — відповів Тік-Так. — І бу-диль-ника в мені не-має. Прав-да, я можу голо-сом ска-зати, котра го-дина, а що я ні-коли не сплю, то можу розбу-дити вас уранці о будь-якій го-дині, коли тільки на-ка-жете.
— Дуже мило, — сказала дівчинка, — але я ніколи не хочу вставати вранці.
— Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, — озвалась Руда Курка. — А тоді, коли я закудкудакаю, Тік-Так знатиме, шо час будити тебе.