— Щоб потім розбити на сковорідці! Хто мені гарантує, що після прес-конференції ви не віддасте мене в руки хунти?
— О боже, ваша недовірливість просто хвороблива! Хіба ми поводилися з вами не досить коректно? Чи хоч пальцем доторкнулись до вашої дами? Ні, бо ми на вас розраховуємо. Попереду велике турне, десятки інтерв'ю й прес-конференцій. Довірю вам ще одну таємницю — вам буде надано змогу написати книжку про свої пригоди в партизанів! Ми подбаємо, щоб вона стала справжнім бестселером, видамо дванадцятьма мовами, з попередньою публікацією в газетах міжнародного значення.
Пінеро захоплювався, розмальовуючи рожевими барвами його майбутнє. Відхід Гундлаха од Фронту національного визволення буде щедро винагороджений. На нього чекають овації, журналістська слава. Проте Гундлах не надавав великого значення всьому цьому, хоча й не заперечував. Усе це, можливо б, його цікавило, якби йшлося лише про нього. Адже нерідко агентів перевербовували й з успіхом використовували в новій ролі, тільки тепер про це не могло бути й мови… Вони вже добре знали, чим його можна заманити, але Гладіс не дуже пасувала до цієї гри, без неї було б набагато простіше. І взагалі вони дивились на стосунки Гундлаха та Гладіс як на звичайну пригоду, з якою задля кар'єри можна будь-коли покінчити. Що ж насправді було між ним і Гладіс, їм просто не збагнути.
— У мене є умова, Пінеро, — мовив Гундлах. — Коли я почну виконувати ваше завдання, я хочу бачити її або розмовляти з нею двічі на день.
— Вистачить з вас й одного разу, — відповів Пінеро.
— Мені хотілося б поговорити з нею негайно! Без цього я взагалі нічого не починатиму. А потім, тільки-но повернуся катером назад, ви повинні відправити її літаком у Манагуа.
— Гаразд, гаразд, це ми тоді й вирішимо.
— Ні, зараз. Коли я знову буду в ваших руках, ви повинні її звільнити. Це не надмірна вимога.
— У вашому становищі я був би трохи скромнішим, — іронічно посміхнувся Пінеро.
— Адже ми з вами партнери, Пінеро? Поки Гладіс не зателефонує мені з Манагуа, я й рота не розтулю, щоб сказати хоч слово для преси.
— Ви краще зараз його не надто розтуляйте. Тут вирішуємо ми, що робити, а чого не робити. Ну, а ви нічого не програєте.
Вони сперечались, аж поки терпіння Пінеро урвалося, й він, набравши якийсь номер, передав телефонну трубку Гундлахові. Почувши голос Гладіс, Гундлах хрипким від хвилювання голосом запитав:
— Як твої справи, Гладіс? У тебе все гаразд?
— Так, Гансе, — почув він у відповідь. — Я ще в аеропорту… Як же це нам дозволили з тобою поговорити?
— Я попросив, — відповів Гундлах. — Ти в одному з тих зелених бараків? А хто там з тобою?
— Одна американка. А раніше приходив якийсь чоловік. Примушував мене виступити публічно з брехливою заявою… Може, і ти хочеш мене про щось умовляти?
— Ні, Гладіс. Лишайся такою, як є!
— Досить! — крикнув Пінеро. — Говорити можна лише про особисті справи.
— Будь обережний, Гансе! Я прошу тебе — ні на що не згоджуйся, — почув він її благальний голос.
— Не бійся, Гладіс. Через три дні ми будемо на волі.
— Але як?.. Де?
— В Манагуа, — сказав Гундлах. — Можеш мені повірити.
Пінеро натиснув на важіль:
— Ви надто зухвало користуєтесь цією річчю.
— Я хочу вам дещо показати, Пінеро, — сказав Гундлах, висмикуючи із штанів сорочку. — Ось тут, під лопаткою, ваша позначка! Гадаю, вона щось та важить.
Вечеря, розкладена на таці, складалась із фрикасе з рисом, абрикосів, крекерів і шоколаду. Це був солдатський пайок, який протягом шести годин міг підтримувати рейнджерів у формі, навіть серед джунглів; Гундлах зараз також перебував у своєрідних джунглях, але та страва лягла каменем у його шлунку. Рештками пива з бляшанки він запив снотворне й умостився на похідному ліжку, однак заснути не міг. Це приміщення не призначалося для гостей. Гундлаха запхнули в якусь комірчину, заставлену картонними ящиками з милом, пральним порошком і якимись дезинфекційними сумішами. Від ящиків ішов приємний запах. Складалось враження, ніби північ Америки поставила собі за мету привчити південь до гігієни. Двері комірчини були замкнені, вікно запнуте протимоскітною сіткою, яку не так легко роздерти, та й навіщо? Гундлах і не збирався нікуди втікати — там, за дротяною огорожею, на нього чекало ще гірше.
Було вже попівночі, до слуху доносилось клацання друкарської машинки — зовсім як у цивільній установі. Іноді те клацання заглушував гул літаків, що здійснювали посадку або піднімались у повітря, а крізь гуркіт моторів десь справа долинала канонада. Іноді до слуху доносилося монотонне гудіння апаратури, у коридорі лунали кроки, немов на великому підприємстві: військова база жила, солдати й офіцери працювали, причому половина з них, як і в його колишньому концерні, була зайнята тим, що документувала роботу другої половини. Вони робили магнітофонні записи, складали всілякі акти, щоб потім усе це спалити, як свого часу в Сайгоні або в Тегерані. Спалювання військової документації в Ілопанго, знищення слідів перед втечею — йому було приємно уявити собі таку картину — отой тип з котячими рухами виймає з кишені запальничку, й ось уже все горить, починаючи від протоколів Гундлахового допиту й кінчаючи картами Пінеро. Можливо, цей день вже не за горами.