У Манагуа все починалось невдало. Незважаючи на ранню годину, стояла страшенна спека. Поки Гундлах їхав на таксі від аеропорту Мерседес, у нього сорочка прилипла до тіла. Манагуа в усій Центральній Америці, здається, була найнижче розташована над рівнем моря столиця. Ні з величезного озера, ні з недалекого океану не було й натяку на вітерець. Гундлах не знав, куди йому взагалі їхати. Шофер таксі попередив, що без броні в жодному готелі він не отримає кімнати; їх тут взагалі мало, та ще й землетрус багато поруйнував, і сомосівські бомбардувальники під час громадянської війни завдали чимало шкоди…
— Везіть до найбільшого готелю, — сказав Гундлах. Йому явно не щастило.
Місто лежало ніби в улоговині. Всюди ще видніли руїни, лише де-не-де порозрівнювані й засаджені деревами. Центр міста був унизу, біля озера; площа Республіки з величезним, ще не добудованим собором і Національний палац на перехресті проспекту Рузвельта й вулиці Норте. Там був і готель, до якого вони їхали. Дорога вела вгору повз тропічний центральний парк аж до вершини гори Тіскапа, де було набагато свіжіше повітря і не так жарко. В кінці вулиці розташована військова академія з казармами і відкритим військовим плацом, далі помпезно височів мавританський палац-замок Сомоси — своєрідна фортеця з двома сторожовими вежами. Решту будинків обабіч головної артерії міста в грудні 1972 року зруйнував землетрус. Неушкодженими залишилися лише дві будівлі: п'ятнадцятиповерховий банк, що нібито був споруджений з урахуванням усіх протисейсмічних заходів, і пірамідоподібний готель «Інтерконтиненталь». Саме навпроти його під'їзду шофер зупинив таксі. Він, між іншим, розповів, що на останньому поверсі готелю перед землетрусом жив відлюдкуватий мільярдер Говард Х'юз. Його приватний літак був єдиним цивільним літаком, який зміг вилетіти з міста через день після землетрусу.
Місць в готелі не було. В Гундлаха взяли валізу й поставили його на чергу. Суцільний ланцюг невдач не кінчався. Але що це? Щось його ніби стримує. Невже це від нестерпної спеки? Сумніви також роблять людину нерішучою і вганяють в піт.
Два поверхи Національного палацу, збудованого в неокласичному стилі, здалися йому кошмарним сном. Він розумів, що повинен звертатись у найвищі інстанції, до найвідповідальніших осіб, інакше все буде марно. Якщо говоритиме з менш авторитетними людьми, його засиплють бюрократичними запитаннями і зрештою, вимотуючи нерви, змусять чекати рішення вищих інстанцій. І все ж йому до обіду не пощастило пробитися ні до члена Урядової ради, ні до міністра внутрішніх справ Томаса Борхе, про якого вчора згадував Пінеро. Він розказував, що це професійний революціонер, йому сорок дев'ять років, що він користується авторитетом; це кремезний чоловік, уже з тринадцяти років він брав участь у робітничому русі і був одним із зассновників сандіністського фронту визволення. В 1976 році Сомоса заарештував його і протягом кількох місяців мордував у в'язницях. Борхе вийшов на волю аж у серпні 1978 року, завдяки перевороту в Національному палаці, рівно за рік до остаточної перемоги сандіністів. В колі друзів і соратників його з повагою називають Стариком. Якщо хтось і спроможний надати негайну допомогу бойовим соратникам, то це Борхе, він зробить все, лише скориставшись телефоном.
Але Томас Борхе не прийняв Гундлаха: в приймальні сказали, що міністра немає. Намагаючись говорити з секретарями й ад'ютантами якомога лагідніше, Гундлах розумів, що вони навмисне зволікають, щоб вивідати його наміри. А старанна перевірка могла йому й допомогти, й зашкодити. Вони вже знали, що Гундлах довірена особа Гладіс Ортеги, проте, якби звернулись до свого посольства в Римі, то фальшива віза, безперечно, викликала б підозру. Отже, сумніву не було, він застряв на самому старті. Гундлах сушив собі голову: йому не довіряють лише як європейцеві, чи в них виникла вже серйозніша підозра? В нього аж мороз по спині пробіг. Він ніяк не міг позбутись почуття, яке гризло душу й підказувало йому, що брехунові нема на що сподіватись.
Тричі його просили показати паспорт. Опівдні Гундлах зовсім знесилів, уже майже ладен був капітулювати. Що довше він сидів у приймальні, то нестримнішим ставало бажання негайно зізнатись у всьому. Щось схоже він учинив у жовтні, коли поїхав на побачення з Гладіс у той маленький парк. І тоді він одкрив свої карти, переграв Пінеро й поміняв фронт, зрештою, на своє щастя. Чому ж і тепер не повторити те саме? Томас Борхе — людина з досвідом, багатим минулим, ветеран революції, й він, звичайно, знайде спосіб вирятувати його із скрутного становища… Може, й справді віддати свою долю і долю Гладіс у його руки? Ця думка раптом здалася Гундлахові набагато мудрішою, ніж огидне й небезпечне намагання ошукати Борхе.