— Ну як ваші справи? — спитав Пінеро без жодного акценту.
— Поки що все гаразд, — якомога впевненіше відповів Гундлах. — Але було б набагато краще, якби я узяв із собою дружину. Вона б дуже допомогла мені домовитись.
— Хапаєте нас за горлянку? — почув він у відповідь. — Дуже шкода, шановний, але не можемо нічого вдіяти. Адже це не весільна подорож…
Гундлах на щось інше й не розраховував. Тепер, коли він упевнився, що зв'язок є, його нервозність пройшла, серце билося спокійно, й він готовий був зробити те, на що зважився, — лишилось не так-то й багато, йому здавалося, ніби Пінеро стоїть перед ним і глузливо посміхається у відповідь на його пропозицію відпустити сюди й Гладіс.
— Інакше тут не багато можна досягти, старі зв'язки порушилися, — холодно пояснив Гундлах. — Без неї навряд чи пощастить щось зробити, Рамірес. Її відсутність викликає підозру, ви й самі це знаєте.
Знову настала пауза. Гундлах розумів, що не повинен відступати, а, набравшись терпіння, виждати. Він умів у телефонних розмовах переконувати, іноді навіть з великим успіхом; його вухо тоді перетворювалось на найчутливіший орган, спроможний крізь тріск і всілякі перешкоди на лінії вхоплювати всі відтінки голосу свого співбесідника й навіть його дихання, здалеку разом із шумом технічних перешкод сприймати слова, тут же відфільтровувати їх і перевіряти, щоб потім відреагувати на них в найбільш оптимальний спосіб.
— Ви серйозно говорите, що без неї не можна нічого роздобути?
— Саме так: ні тютюну, ні цитрусових… — Уже не певний, чи правильно зашифровує слова, Гундлах затнувся, потім додав: —… не кажучи про решту.
В голосі Пінеро з'явилися сталеві нотки, в яких відчувалися лють і зненависть, ніби йшлося про справу його життя.
— Це дуже прикро! Та й вам навряд чи піде на користь.
— У країні голод, від цього й експорт збіднів.
— Ваша дружина дуже шкодуватиме. Я навіть боюсь, що ця звістка її приголомшить.
— А можна мені зараз із нею поговорити? — Немає ніякої потреби.
— Ну, Рамірес, ви не можете мені в цьому відмовити. Я маю й дещо особисто для вас.
— Що ж саме?
— Транспорт для перевезення вантажу. Порожнє судно, думаю, теж чогось варте. Адже це краще, ніж повертатися з порожніми руками. Якщо в цьому є нагальна потреба… — Говоріть ясніше, будь ласка.
— Ви отримаєте те, що вам потрібно, але в Гондурасі, згода? Товари там майже такі самі, починаючи від тютюну й кінчаючи бавовною, та й ціни приблизно однакові. Якщо я завтра виїду звідси порожнім катером і прибуду в Сан-Лоренсо, це вас улаштує?
Минула якась мить; Гундлахові здалося, ніби він почув, як на другому кінці впала монета.
— Ну гаразд, у крайньому разі можна й так.
— Тоді дайте трубку моїй дружині.
Очевидно, Пінеро спересердя грюкнув трубкою об стіл. Гундлах ураз пожвавішав. У мембрані щось тріснуло, потім він почув голос Гладіс:
— Це ти, Гансе? Звідки ти говориш?
— Здалеку… — Її голос уразив його наче електричним струмом. Гундлах підвівся зі стільця, спокій і холоднокровність як рукою зняло.
— Де ти зараз?
Ні, він не міг би й далі обдурювати її, та в цьому вже й не було сенсу.
— Гладіс, я в Манагуа.
— Але ж як?.. Що ти там робиш?
— Адже ти знаєш, укладаю торговельні договори… — Гундлах затнувся, неспроможний докінчити речення, втратив обережність. Він раз у раз мимохіть прохоплювався зашифрованими словами, й вона нічого не могла втямити. — Я роблю це задля тебе, задля нас обох. А в тебе все гаразд?
— У Манагуа… — глухо повторила Гладіс. Вона була спантеличена. — Як же ти туди потрапив?
Гундлах почув якесь жеботіння, ніби там, на другому кінці дроту, її вмовляли й не давали більше говорити. Розхвильований до краю, Гундлах бігав туди й сюди кімнатою, наскільки дозволяв телефонний шнур, мов пес на цепу, та й почував він себе не краще. Між ним і Гладіс, це він відчував усіма фібрами своєї душі, виникло нестерпне напруження. Знову почувся шум, Гладіс кричала, але він не міг зрозуміти що; а за хвилину вони заговорили навперебій. Її голос був якийсь писклявий, здавлений, потім Гладіс пронизливо зойкнула, ніби її чимось шпигонули, й цей звук уразив Гундлаха як удар. Його мучила свідомість того, що він вільно може йти, куди хоче, а Гладіс сидить у клітці. Тремтячи всім тілом, стискаючи кулаки й обливаючись потом, Гундлах млів од безсилої люті. «О боже, — промайнула думка, — вона в їхніх руках, отже, і я також…»
— Ти працюєш на них? — почув він її запитання. — Але ж цього не може бути, Гансе! Скажи мені, що це неправда…